To, czego pragnę najbardziej, to powrót do Mariupola, do mojego domu z widokiem na Teatr Dramatyczny, który był dla mnie symbolem miasta. Zawsze myślałam, że póki stoi teatr, stoi Mariupol. Kiedy 16 marca zrzucono na niego bombę, zrozumiałam, że pewnie nie wrócę, bo nie będzie dokąd wracać. Straciłam 8 lat temu dom w Doniecku, i kiedy urządzałam dom w Mariupolu, robiłam wszystko bardzo świadomie, wkładając w to całe serce i duszę. To nieodżałowana strata. 

Ciągle odkładam moment podjęcia decyzji „co dalej”? Trzeba dać sobie chwilę na spędzanie czasu nigdzie, jak nomadka. 

22 lutego w naszym mieście odbyła się wielka proukraińska akcja. Wtedy czuliśmy, że wszystko będzie dobrze, bo cały Mariupol był niebiesko-żółty. 

Razem z mężem postanowiliśmy zostać tak długo, jak będzie to możliwe. Kręciliśmy filmy, prowadziłam pamiętniki. Przeraziliśmy się dopiero wtedy, gdy znaleźliśmy się w próżni informacyjnej. Nie wiesz, czy miasto jest otoczone, czy nadejdzie pomoc. Żyliśmy w takim stanie przez trzy dni. Potem postanowiliśmy zaryzykować i wyjechać. Mieliśmy szczęście. Minęliśmy tylko dwie rosyjskie blokady, które dopiero się rozstawiały. 

Po opuszczeniu miasta myślisz, że wszystko będzie dobrze. Nie. Jedziesz i wiesz, że cały ten koszmar dopiero się zaczyna. Pojawia się poczucie winy ocalałego. Cały czas myślisz, jak pomóc tym, którzy zostali. Ogarnia cię bezsilność. 

Często słyszę, że jestem energiczna i wesoła. Kiedy ogarniają mnie czarne myśli, a zdarza się to cały czas, zawsze powtarzam sobie: przypomnij sobie ostatnią noc w Mariupolu, kiedy chciałaś oddać wszystko, byle tylko przeżyć. Ta, która spędziła trzy dni w brudnych ubraniach, na mrozie i w ciemności pod ostrzałami artyleryjskimi i bombami, wstydziłaby się tej, która tu teraz marudzi. Tak odpycham złe myśli.

* dyrektorka platformy TYU!, kuratorka, menadżerka kultury, aktywistka

Lwów

Чого я насправді хочу, то це повернутися назад до Маріуполя, у свій дім з краєвидом на Драмтеатр, який для мене особисто був символом міста. Завжди думала так: поки стоїть театр, стоїть Маріуполь. Коли 16 березня на нього скинули авіабомбу, я зрозуміла, що, можливо, вже не повернуся, бо повертатися буде нікуди. Вісім років тому я втратила свій дім у Донецьку, і коли в Маріуполі створювала новий, робила це дуже свідомо, вкладаючи душу. Цієї втрати я ще не осягнула. 

Мені постійно хочеться відтермінувати момент прийняття рішення «а що далі?». Треба дати собі час побути певний період в ніде, в nomadic stage. 

22 лютого у нашому місті відбулася велика проукраїнська акція. Тоді відчувалося, що все буде добре, бо весь Маріуполь був жовто-блакитним. 

Разом із чоловіком вирішили залишатись у місті настільки довго, наскільки це можливо. Ми знімали відео, я робила щоденники. Тільки коли ми опинилися в інформаційному вакуумі, стало страшно. Ти не знаєш, чи місто оточене, чи буде підмога. В такому стані ми прожили три дні. А тоді вирішили, що треба ризикнути і виїхати, хоча інші боялися. Нам пощастило. Ми проїхали всього два блокпости русні, вони тільки розгорталися. 

Після того, як вдається виїхати з міста, думаєш, що далі буде все класно. Ні. Ти прориваєшся, і весь цей кошмар тільки починається. З’являється провина вцілілого. Весь час думаєш, як допомогти тим, хто залишився. Тебе охоплює безсилля. 

Мені часто кажуть, що я енергійна і весела. Коли на мене навалюється чорна хвиля, а це відбувається постійно, я завжди собі кажу: пам’ятай свою останню ніч у Маріуполі, коли ти все віддала б за те, щоб лише вижити. Тій, яка три дні була в брудному одязі, в холоді й темряві під артобстрілами і бомбами, було б соромно за цю теперішню, яка розкисає. Так я себе витягую.

* директорка платформи ТЮ!, кураторка, культурна менеджерка, активістка

Львів