I left Zaporizhzhia yesterday. It was my birthday. 60 years—and I have to run away from home! 

We live in a village. I’m retired, I don’t have a job. I’m a housewife. I hope at least the house survives… 

Our train stopped one station before Lviv—there were already too many people in Lviv. So we were dropped off earlier. Buses and volunteers were already waiting there. They dropped us off here because the queue to cross the border is shorter here. And now, they say, we will be taken to Przemyśl. From there we will continue by train. My friend is going to Wroclaw. Her son works there. I’m going there with her now. And my daughter has rented an apartment for me in Poznan. I’ll move in later. 

My son is fighting in the army. My husband also stayed to fight. My grandchildren are now in Zaporizhzhia. My son did not let them go with me. I asked him, “Why? They will be shot and killed! Bombs are falling 30–40 km from us, we can hear them already. It will be too late.” And my son said: “You go, check everything, settle down, and then we will send the grandchildren.” I have three grandchildren: a 5-year-old boy, a 12-year-old girl, and another 10-year-old boy. 

Everyone wants to go home, of course. Now people are leaving to escape the bombing. Because there are a lot of casualties. In Zaporizhzhia it is still relatively quiet. But they say that the city will find itself in a cauldron. The village of Vasylivka is 40 km away from us. It is said that only 20% of the village is left. It’s been razed to the ground. Many people have died. We have relatives in the village of Orlyanka. They say that when the Russians arrived, they walked around and demanded vodka. The Russians ordered them to go to another village, otherwise things would get bad for them. They went to another village—and it was the same there! The houses were burned and bombed. They stayed in a basement. It was cold and damp. And when they came home later, all the houses had been looted. The Russians took away household appliances and anything they liked. Half of the village was burned. There is no electricity, because the Russians cut the cables. They also damaged the gas pipes. There is no water. But in the part of the village where my relatives live, there is electricity. Many people fled because the Russians were committing crimes. They said on TV that they had started raping women. So everyone ran away. 

Zaporizhzhia nuclear power plant is 15 km away from us. The Kadyrovs took it. They used their guns! If it explodes, half the world will perish. The Kadyrovs said: “We don’t care what happens here!”. We are afraid that they will mine the nuclear power plant and then blackmail the whole world. There are also storage facilities for nuclear waste. And the Russians are also firing there. It’s dangerous. We need to force the enemy out of there.

Medyka 10.03.2022

Минулої доби я виїхала із Запоріжжя. У мене саме був день народження. 60 років — і з дому треба тікати! 

Ми в селі живемо. Я пенсіонерка, роботи не маю. Дома на господарстві. Хоч би дім не побило… 

Наш поїзд не доїхав до Львова одну зупинку — надто багато людей вже було у Львові, тож нас висадили раніше. Там уже чекали автобуси, волонтери. Вони підвезли сюди, бо тут менша черга на кордоні. А тепер, кажуть, нас на Пшемишль повезуть. Звідти вже будемо далі діставатись поїздами чи електричками. 

Моя подруга їде у Вроцлав. Там її син працює. Я поки що з нею їду туди. А моя дочка винайняла для мене квартиру в Познані. Пізніше переїду. 

Син воює в армії. Чоловік теж лишився воювати. Внуки зараз у Запоріжжі, син не пустив їх зі мною. Я питаю його: «Чому? Їх же розстріляють, уб’ють! У нас же за 30–40 км уже бомбардування, все це чути. Потім буде пізно». А син каже: «Ти їдь, усе дізнайся, облаштуйся, а внуків потім відправимо». У мене троє внуків: хлопчику 5 років, дівчинці 12 і ще одному хлопчику 10. 

Усі додому хочуть, звісно. Зараз люди виїжджають, щоб десь пересидіти бормбардування. Бо дуже багато жертв. 

У Запоріжжі ще порівняно спокійно, тільки кажуть, що місто опиниться в котлі. Село Василівка за 40 км від нас. Розповідають, що 20% від села залишилося, його зрівняли з землею. Чимало людей загинули. У селі Орлянка маємо родичів. Кажуть, що приїхали росіяни, ходять по подвір’ях, горілку вимагають. Наказали їхати в інше село, бо погано буде. Поїхали в інше село — а там те саме! Будинки спалені, розбомблені. Сиділи в підвалах. Холодно, вогко. А коли приїхали додому потім, усі будинки були пограбовані. Росіяни забрали побутову техніку і все, що їм подобалося. Половину села спалили. Електрики немає, бо росіяни перебивають кабелі, газові труби перебивають. Води немає. Але в частині села, де живуть мої родичі, електрика є. Багато людей повтікали, бо росіяни чинять беззаконня. По телевізору сказали, що почали ґвалтувати жінок. Тож усі тікають. 

Від нас за 15 км Запорізька атомна електростанція. Туди увійшли кадирівці. Стріляли! Якщо вона вибухне, половини світу не стане. Кадирівці ж кажуть: «Нам все одно, що тут буде!». Ми боїмося, що вони замінують атомну станцію, а потім будуть шантажувати весь світ. Ще там є сховища відпрацьованого ядерного палива. І там росіяни теж стріляють. Небезпечно. Треба ворогів вибивати звідти.

Медика 10.03.2022