All this was nothing new for us, we had already been living with the war for eight years. The front line was 20 km from our house, so we constantly heard the shells falling behind the Siverskyi Donets River. 

We hid in the basement. Later, there was no water, no electricity. It was very cold, so we had to build a stove in the basement ourselves. One day, we decided to go to the grocery store. The road ran through a mountain that was regularly under fire. The first shell struck when we were passing by the ruins of a soda factory. Another one hit a private barn on the side of the road. I slowed down and that saved us. We reached the warehouse—rockets are flying over us, the air defense system is working, and there is a huge queue ahead of us. We did not want to wait. We went back home, and I said, “Well, did we manage to buy cabbage?”. The next day my wife asked me to take my daughter and her to an evacuation bus. They left at a good time, because that night they started intensely shelling our area. 

I stayed in the city, helping to evacuate people. I remember I helped one woman from a five-story building. The first three entrances of that building had been destroyed by a shell. Up to 10 people remained in the house. They carried the corpses of the dead into the building at night, so that they would not be dragged away by dogs. They carried them out in the morning, hoping that someone would come and take them away. So they carried those dead bodies back and forth for two days until they were finally removed. 

When our street started burning, the only hope was that the wind wouldn’t blow the flames in the direction of our house—there was no water, and I wasn’t about to cover my home with my own body. I decided I had to leave. I took whoever I could find, drove people to evacuation points, and reached my family by myself. 

I plan to return home after May 9. Here in Lviv, I just sit around doing nothing, but there I will be able to help others.

* construction worker

** cook

*** student of the pedagogical college

Lviv 21.04.2022

Для нас це все не було чимось новим, ми 8 років жили з війною. За 20 км від нашої хати проходила лінія фронту, тому ми постійно чули, як за річкою Сіверський Донець падають снаряди.

Ми переховувалися в підвалі. Згодом не стало води, світла. Було дуже холодно, тому довелося самостійно зробити у підвалі пічку. Одного дня вирішили поїхати на продуктову базу. Дорога пролягала через гору, яка добре прострілювалася. Перший снаряд прилетів, коли ми проїжджали руїни содового заводу. В приватний сарай на узбіччі дороги впав ще один. Я трохи збавив газ, це нас і врятувало. Поїхали далі. Дісталися до бази — літають ракети, працює ППО, перед нами величезна черга. Чекати ми не захотіли. Приїхали додому, кажу: «Ну що, купили капусточки?». Наступного дня після того дружина попросила відвезти їх з донькою на евакуаційний автобус. Вони дуже вчасно поїхали, бо з тієї ночі наш район почали інтенсивно крити обстрілами.

Я залишався в місті, займався евакуацією людей. Пам’ятаю, як забирав одну жінку з 5-поверхового будинку. Перші три під’їзди тієї будівлі були зруйновані одним пострілом. В будинку лишалося до 10 людей. Трупи загиблих вони заносили на ніч у під’їзд, щоб їх не розтягли собаки. Зранку виносили назад, сподіваючись, що хтось приїде і забере їх. Так вони носили ті мертві тіла два дні, поки їх нарешті не прибрали.

Коли почала горіти наша вулиця, була єдина надія на те, що вітер буде дути не в бік нашого будинку — води не було, майно собою я не накрию. Вирішив, що треба їхати. Забрав кого міг із собою, довіз людей до пунктів евакуації, а сам поїхав до родини.
Після 9 травня планую повертатися додому. У Львові я просто сиджу без діла, а там зможу
допомагати іншим.

* будівельник
** кухарка
*** студентка педагогічного коледжу

Львів 21.04.2022