[Olena]

My name is Olena. I am here with my daughter Olga, my grandson, and my granddaughter. We are from Odesa. 

We did not want to leave. My husband sent us away. In our city, the air defense system is still repelling attacks, but the air raid sirens go off every day. People stay in the shelters.

[Olga]

I wanted to join the territorial defense forces with my father. But we were told that they already had too many people. I thought: Why stay in Odesa if my children and my mother have left?

[Olena]

Fortunately, people are showing their best side. When we were waiting for the train in Lviv, the locals gave us food, water, sweets and toys for the children, blankets, phone batteries. As we approached Przemyśl, Polish border guards waved at us. It was so touching! It brings tears to my eyes.

[Olga]

My train journey from Lviv to Poland was more difficult. I stood on my feet all the way. It was impossible to use the toilet, to get through all the people and bags in the crowded aisle. Children were agitated, crying. We continued like this for three or four hours.

[Olena]

It is physically and mentally difficult. You are worried about those who have stayed at home. 

In the morning we will try to take a bus to Germany. We have found shelter in Berlin thanks to some volunteers.

[Olga]

Once we are there we will decide what to do. How will we manage without knowing the language, without work? It’s impossible! In Odesa, I worked as a trolleybus driver, then as a taxi driver. I liked it.

[Olena]

We hope that the war in Ukraine will end as soon as possible, and that we will return. Home is home.

Przemysl 03.03.2022

[Олена]

Я тут зі своєю дочкою Ольгою, внуком і внучкою. Ми з Одеси. 

Ми не хотіли від’їжджати. Чоловік відправив. У нашому місті ППО поки що відбиває атаки з повітря, але сирени повітряної тривоги лунають щодня. Люди у сховищах.

[Ольга]

Я хотіла піти в територіальну оборону разом з батьком. Але нам сказали, що вже перебір людей. І я подумала: чого я буду в Одесі залишатись, якщо в мене діти з мамою виїхали?

[Олена]

На щастя, люди показують себе з найкращого боку. Коли ми чекали на електричку у Львові, місцеві давали нам їжу, воду, солодощі, дитячі іграшки, ковдри, акумулятори для телефонів. Коли ми під’їжджали до Пшемишля, польські прикордонники махали нам руками, вітали. Це розчулює до сліз.

[Ольга]

Моя дорога електричкою зі Львова до Польщі була важча. Весь час я стояла. У туалет потрапити було неможливо, бо неможливо пройти: люди у проході, сумки, тіснота. Діти капризують, плачуть. Так ми їхали три чи чотири години.

[Олена]

Фізично і морально важко. Хвилюєшся за тих, хто вдома лишився. 

Вранці ми спробуємо сісти на автобус до Німеччини. Ми знайшли прихисток у Берліні через волонтерів.

[Ольга]

Вже на місці будемо вирішувати, що робити. Як без мови, без роботи? Неможливо! В Одесі я працювала водійкою тролейбуса, потім — водійкою таксі. Мені це подобалось.

[Олена]

Ми сподіваємося, що в Україні якнайшвидше закінчиться війна, і ми повернемося. Дім — це дім.

Перемишль 03.03.2022