When my sister woke me up at 5:30 a.m. on February 24 and told me that the war had begun, we weren’t afraid. 

We were lucky: the Russians did not enter our village. But eventually we found ourselves surrounded. On the second day after the beginning of the invasion, we lost electricity and water. You could get coverage only once a day, and then you could write the single word “alive”. Before that, I had said goodbye to my friends over the phone because I didn’t know if we would survive. We started to run out of food, so we had to stand in queues for two days. Usually there wasn’t much to choose from—sugar, salt and barley. After that, we decided to leave the village. 

We had planned it differently, but we ended up having to leave home the same day. We were told that in the neighboring villages, Kadyrov’s people would go from house to house, looking for young people. We didn’t know what they were up to, so we decided to run, and it was the right choice, because later we saw the news from Bucha. We quickly got into the cars. It’s good that we had managed to refuel them before. The road was difficult: we bypassed Russian roadblocks by going through the forest, and during 16 hours of driving we stopped only once. All the way, two lines from the Ukrainian national anthem echoed non-stop in my head — “we will lay down our souls and bodies for our freedom.” Not a prayer, but lines from a hymn… 

We were going nowhere. We spent one night with friends in Ivano-Frankivsk, and then, thanks to a colleague from work, we went to her greatgrandmother’s house, which had been standing empty for eight years. There, I took over all the men’s work: I cleaned the toilet, carried water, heated the stove. But I was most impressed by the people from that village who helped us with food and things. 

Later, I managed to get a job as a shelter coordinator in Lviv. Although it has become relatively safe in Kyiv now and many people are returning home, I do not plan to go back yet, because here I will be able to help people more. I am needed here.

* producer of TV channel STB

Коли 24 лютого о 5:30 ранку мене розбудила сестра і сказала, що почалася війна, страху не було. 

Нам насправді пощастило: в наше селище росіяни не заходили. Але ми, так чи інакше, опинилися в оточенні. На другий день від початку вторгнення у нас зникло світло і вода. Зв’язок з’являвся лише раз на день, і тоді можна було написати єдине слово «живі». Перед цим по телефону я попрощалася зі своїми друзями, бо не знала, чи ми виживемо. Почала закінчуватися їжа, в чергах доводилося стояти по 2 дні. Зазвичай вибір лишався невеликий — цукор, сіль та перловка. Тоді було прийнято рішення через тиждень виїжджати з селища. 

Планували одне, але довелося залишити дім того ж дня. До нас дійшла інформація, що в сусідніх селах кадирівці ходять по хатах, шукають молодь. Ми не знали, на що вони здатні, тому прийняли рішення тікати, і це був правильний вибір, адже потім ми побачили новини з Бучі. Швидко сіли в машини. Добре, що до цього нам вдалося їх заправити. Дорога була складною: російські блокпости об’їжджали лісом, і за 16 годин дороги зупинилися лише раз. Всю дорогу в моїй голові лунали нонстопом два рядки з українського гімну: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». Не молитва, а саме рядки з гімну… 

Їхали в нікуди. Одну ніч переночували у друзів в Івано-Франківську, а потім завдяки колезі з роботи поїхали в будиночок її двоюрідної бабусі, який 8 років стояв без господарів. Там я взяла на себе всю чоловічу роботу: чистила туалет, носила воду, топила грубу. Але найбільше мене вразили люди з того села, які допомагали нам їжею та речами. Згодом мені вдалося влаштуватись координаторкою прихистку у Львові. 

Хоча у Києві зараз вже стало відносно безпечно, багато хто повертається додому, я поки що не планую їхати назад, адже тут я зможу більше допомогти людям, тут я потрібна.

* продюсерка телеканалу СТБ

Львів 11.05.2022