I heard the explosions on the morning of February 24. Despair immediately took hold of me. I thought about what I should do. I decided to stay in Kharkiv, and I stayed there for almost three weeks. My cat Jackson, who was always by my side, was a great support and comfort for me.
Вибухи я почув зранку 24 лютого. Одразу прийшло відчуття розпачу і думка про те, як діяти. Вирішив лишатись у Харкові і був там майже три тижні. Великою підтримкою і заспокоєнням для мене став мій кіт Джексон, який весь час був поруч зі мною.
I heard the explosions on the morning of February 24. Despair immediately took hold of me. I thought about what I should do. I decided to stay in Kharkiv, and I stayed there for almost three weeks. My cat Jackson, who was always by my side, was a great support and comfort for me.
For about ten days, I stayed at home, in my apartment in the Saltivka district, which was fired at by all types of weapons: tanks, Grads, ballistic missiles. I hid in one room, then in another. I tried to spend the night between the load-bearing walls of the building. Later, a friend joined me. Next to his house, the occupiers had dropped a bomb on a disused factory. Then, deciding that one bomb was not enough, they had dropped an additional one on two five-story residential buildings. In one of them, everyone died. The other one, the one my friend lived in, was half-ruined. It was impossible to live there any longer. That’s why he walked 20 km to my place to have at least some shelter.
One day, when a bomb hit the district office and the courthouse not far from my house, my friend, who is quite a brave guy, said that we should go to the bomb shelter. Together we went down to the subway, where we stayed for 10 days. There, I was able to sleep a little, because at home it was simply impossible: constant explosions. You didn’t know where the next one would be. When we were in the subway, a 55-year-old man ran in. He was looking for a young girl, desperate. He described how she was dressed. It was his daughter. The girl had spent almost a month under artillery fire, and then she got fully dressed, took a bag with her, and ran out onto the street under fire. She had gone mad.
* school teacher
Lviv region 03.04.2022
Вибухи я почув зранку 24 лютого. Одразу прийшло відчуття розпачу і думка про те, як діяти. Вирішив лишатись у Харкові і був там майже три тижні. Великою підтримкою і заспокоєнням для мене став мій кіт Джексон, який весь час був поруч зі мною.
Близько 10 днів я лишався вдома, в своїй квартирі в районі Салтівка, яку обстрілювали з усіх видів зброї: танків, «Градів», балістичних ракет. Переховувався то в одній кімнаті, то в іншій, намагався ночувати між несучими стінами будівлі. Згодом до мене долучився мій товариш. Поруч з його будинком окупанти скинули бомбу на непрацюючий завод, а потім, вирішивши, що однієї бомби недостатньо, кинули ще додатково на дві житлові п’ятиповерхівки. В одному з тих будинків усі загинули, інший, де, власне, і жив мій знайомий, був напівзруйнований. Жити там далі було неможливо. Тому він ішов до мене 20 км пішки, щоб мати хоч якийсь прихисток.
Одного дня, коли бомба влучила у райвідділ та суд неподалік від мого будинку, мій друг, а він досить сміливий хлопець, сказав, що треба йти до бомбосховища. Разом ми спустилися в метро, де і пробули 10 днів. Уже там я зміг трохи поспати, бо вдома це було просто неможливо: всюди постійно вибухає, не знаєш, куди прилетить наступного разу. Коли ми були в метро, туди прибіг чоловік років 55. Він був у розпачі, розшукував молоду дівчину. Описував, як вона була одягнена. Виявилося, що це його донька. Дівчина майже місяць сиділа під вибухами, а потім, повністю вдягнувшись та взявши з собою сумку, вибігла на вулицю під обстріли. Збожеволіла.
* викладач у школі
Львівська обл. 03.04.2022