I celebrated my 60th birthday on March 10 with the sound of explosions in the background. 

On the first day of the war, we were dismissed from work, and I immediately went to my mother on the other side of the city. My mother is 83 years old and I could not leave her alone. When the hostilities reached our area, we no longer had electricity, gas, heating or water in our apartments. Together with our neighbors we hid in a shared corridor. We went to a well for water, stood in line for 2-3 hours listening to the whistling of the shells. Whenever I went there, I thought: “Lord, let me at least reach the well,” and on my way back with the water, I would say to myself: “Lord, let me at least bring this water home.” 

On March 11, the explosions became more intense. At one point, it felt like the house had detached itself from the ground, jumped up, and landed again. When I looked out onto the street, I saw flames rising all the way to the 5th floor—a missile had hit one of the cars parked nearby. We moved to a nearby basement. It was so cold there. I think I have never been so cold in my life. We prepared food over a campfire, we could barely cook it. The flour had to be sifted to remove shards of glass, and we made tasteless cakes instead of bread. 

People were buried under porches, on lawns. Dead bodies wrapped in blankets lay along the sidewalks. Some had notes on them, most likely their first and last names and dates of birth and death. 

I couldn’t leave the city without knowing what had happened to my relatives. I didn’t know what had happened to my youngest daughter and granddaughter. I managed to reach her neighborhood on my fourth attempt. There were enemy tanks, armored personnel carriers, and Russian soldiers in their yard. I was afraid to open the door of the apartment, in case the worst had happened. When I noticed that there were no children’s toys in the flat, I realized that they had managed to escape. 

My daughter sent me a picture of my house. It is not there any more. Our family had four apartments, now we don’t have even one. But you have to live on.

* retired, worked as a forewoman at the Azovstal plant

Lviv 06.04.2022

Свій 60 день народження я зустріла 10 березня під звуки вибухів. 

У перший день війни нас відпустили з роботи, і я зразу поїхала до мами на інший кінець міста. Мамі 83 роки, залишити її саму я не могла. На той момент, коли бойові дії перемістилися до нашого району, в квартирах уже не було світла, газу, опалення та води. Разом із сусідами переховувались у спільному коридорі. По воду ходили до колодязя, стояли в черзі по 2-3 години під свист снарядів. Завжди, коли я туди йшла, думала: «Господи, хоч би дійти до колодязя!» — а коли вже поверталася назад з водою, казала собі: «Господи, хоч би донести цю воду додому!». 

11 березня вибухи стали інтенсивнішими. В якийсь момент було таке відчуття, що будинок відірвався від землі, злетів і приземлився назад. Коли визирнула на вулицю, побачила, що до 5 поверху піднімається полум’я — снаряд влучив в одну з автівок. Перемістилися до сусіднього підвалу. Там було настільки холодно, що, здається, я ніколи в житті так не мерзла. Їжу готували на багатті, варили по мінімуму — просіювали від скла борошно, замість хліба робили прісні коржі. 

Людей хоронили під під’їздами, на газонах. Вздовж тротуарів лежали загорнуті в ковдри трупи. На деяких з них були файли з записками, скоріш за все, ім’ям і прізвищем та датою народження і смерті. 

Виїхати з міста, не знаючи, що з моїми рідними, я не могла. Не знала, що з моєю молодшою донею та внучкою. Мені вдалося дістатись до будинку, де жила донька, з четвертої спроби. На подвір’ї стояли ворожі танки, БТР, ходили російські солдати. Я боялася заходити у квартиру, щоб не побачити найжахливішого. Коли пересвідчилася, що немає дитячих іграшок, зрозуміла, що їм вдалося врятуватись. 

Донька надіслала мені фотографію мого будинку. Його немає. У нашої родини було 4 квартири, тепер ми не маємо жодної. Але треба жити далі.

* працювала майстринею на заводі Азовсталь

Львів 06.04.2022