[Tetyana’s story]

My mother died before the war. On the 24th of February, we commemorated the 9th day of her passing. The urn with my mother’s ashes has remained on the balcony, we did not have time to bury it. And that pains me a lot… 

Our apartment building with six entrances is located in the Saltivka district. An average of eight people have remained in each building, the rest have left. For ten days, I hid with my daughter and my cat Barsyk in the subway. Every morning, when the iron gate opened in the subway, we ran home to get something to eat, because there was not much food in the subway. Going from the subway to the apartment building was terrifying because you didn’t know where a missile might come from. But Ksenia always told me that when you hear an explosion, you don’t have to be afraid of it. The charge has already exploded somewhere else. If it were going towards us, it would come quietly, and we wouldn’t even be aware of it. I was the most afraid of being injured. It would be better to be killed immediately, because you don’t know what is THERE. But if it hurts the pain will be HERE, in real life, and you’ll become a burden for others. 

One day, it was generally quiet, and we decided to go home. Just then a missile hit the school 50 meters from our house. Ksenia and I hid in the corridor. I didn’t even have time to feel scared, I was more worried about my daughter. I wrapped my arms around her, and we sat like that. Then Ksenia crawled into the bathroom. I also put the cat there for her, and I sat near the door. Later that night, I calmed down a little and went to cook soup. Because this is exactly how you cook: when there is a second—you run into the kitchen, start cooking something, and then quickly run out of the kitchen and hide in the corridor. 

After that experience, we decided to leave. Our nerves were shattered and we couldn’t take it any longer.

* trained as an engineer, currently works as a technician at a school

** design engineer at the Ecopolymer enterprise

Lviv region 03.04.2022

[Розповідь Тетяни]

Перед війною померла моя мама. 24 лютого ми поминали її на 9 день. Урна із кремованим прахом мами так і залишилася стояти на балконі, ми не встигли її поховати. І це мені дуже болить… 

Наш будинок на шість під’їздів — у районі Салтівка. У кожному будинку лишилося в середньому по восьмеро людей, решта виїхали. Десять днів ми з донею та котом Барсиком переховувалися в метро. Щоразу, коли зранку в метро відкривалася залізна завіса, бігли додому, аби взяти щось поїсти, адже їжі в підземці було мало. Пересування від метро до будинку було найстрашнішим, бо ж невідомо, звідки може прилетіти. Але Ксенія мені завжди говорила, що коли чутно вибухи, цього не треба боятися, заряд вже десь вибухнув, а якщо по нас — то прилетить тихо, ми навіть не відчуємо коли. Найбільше я боялася, щоб не поранило. Краще б убило зразу, адже не знаєш, що ТАМ. А якщо ранить — цей біль буде ТУТ, у реальному житті, а потім ти станеш тягарем для інших. 

Одного дня взагалі було тихо, і ми вирішили повернутися додому. Саме тоді влучило в школу за 50 метрів від нашого будинку. Разом з Ксенією ми ховалися в коридорі. Злякатись я не встигла, більше переживала за доню. Обхопила її руками, так і сиділи. Потім Ксенія поповзла до ванної кімнати, я ще кота їй туди закинула, а сама сиділа під дверима. Вночі трохи заспокоїлася і пішла варити бульйон. Бо саме так і готують: є секунда — забігаєш на кухню, щось починаєш готувати, потім хутко вибігаєш, ховаєшся в коридорі. 

Після того вирішили, що треба їхати, нервова система вже просто не витримувала.

* за фахом інженерка, зараз техпрацівниця у школі

** інженерка-проєктувальниця на підприємстві Екополімер

Львівська обл. 03.04.2022