[Anya] 

Our family never bore any grudge against Russians or Russian speakers. We spoke Russian ourselves. But after everything that has happened, I have started to respect every bit of my own country’s culture. I cannot speak Russian now. 

My stepfather was invited to work here [Poland] before the war broke out, and he took us with him: me, my mother, and my sister. On February 23, we celebrated my birthday. The very next morning I found out that Russia had fired missiles at my country [crying]. I was very scared. I wrote to all my friends every day. My friend’s father works at the Antonov aviation plant. On the day the factory was shelled he had taken the day off, and thanks to that he survived. 

Ukraine and Russia have strong historical ties. I feel very sorry that the narrative about “fraternal nations,” which was supposed to bring joy, has brought only pain, suffering, and destruction. 

I’m not thinking about the future at the moment. We had ideas about emigrating before, but it is completely different when you have to leave because of war. When you have been kicked out and you have no other choice but to adapt to the circumstances. Sometimes I wake up and think: “This is not my bed” [crying]. When I see photos of Ukrainian streets, I immediately think of my friends and want to talk to them. I even miss university. 

Now I want to contribute to the development of my country. I will do everything I can to help my country rebuild itself. If I can be of use to my country here, I will stay; if not, I will go back.

[Anya’s mother] 

Being here, we realized how much we love our home, that there is nothing better. We want to go back as soon as possible.

[Anya’s grandfather] 

The Russians, unfortunately, have the advantage in terms of numbers and equipment. But our boys are giving it their all. It is unbelievable that this has happened. “Fraternal nations.” This term, of course, is now meaningless. When a friend of ours, a military man from Crimea, tried to get in touch at the beginning of the war, my wife told him we would no longer speak to him.

Warsaw 06.05.2022 

[Розповідь Ані] 

У нас у сім’ї ніколи не було поганого ставлення до росіян чи російськомовних людей, ми й самі розмовляли російською. Але після всього, що сталось, починаєш шанувати кожну крихту культури своєї країни. Я не можу тепер говорити російською. 

Мого вітчима запросили сюди на роботу ще до війни, і він забрав нас із собою: маму і мене з сестрою. 23 лютого ми святкували мій день народження, а наступного ранку я дізналась, що Росія обстріляла ракетами мою країну. [плаче] Мені було дуже страшно, я писала всім знайомим щодня. Батько моєї подруги працює на заводі «Антонов». Саме в той день, коли завод обстріляли, він узяв вихідний, тож йому пощастило лишитися в живих. 

Україна і Росія сильно пов’язані історично. Мені дуже прикро, що наратив про «братні народи», який мав приносити радість, приніс лише біль, страждання і розруху. 

Не бачу зараз майбутнього. Раніше були ідеї емігрувати, але це зовсім інше, ніж коли ти виїхав через війну. Коли тебе випхали, і ти не маєш іншого шляху, а можеш лише адаптуватись до обставин. Інколи прокидаюсь і думаю: «Це не моє ліжко». [плаче] Коли бачу фотографії рідних вулиць, одразу згадую друзів, спілкування. Сумую навіть за університетом. 

Зараз я хотіла б займатися розвитком своєї країни. Я зроблю все, щоб допомогти своїй країні відбудуватись. Якщо я буду корисною для своєї країни тут, я залишусь, якщо ні — поїду назад.

[Розповідь Аніної мами] 

Перебуваючи тут, ми зрозуміли, як сильно любимо наш дім, що нічого кращого за нього немає. Ми хочемо повернутись якомога швидше.

[Розповідь Аніного дідуся] 

Перевага, на жаль, на боці росіян, в плані численності й техніки. Але наші хлопці віддаються на повну. Неймовірно, що таке сталось, це ж був «братній народ». Але цей термін, звісно, вже не актуальний. Коли наш друг, військовий із Криму, подзвонив нам на початку війни, моя дружина сказала йому, що наше спілкування тепер неможливе.

Варшава 06.05.2022