We fled without even knowing where we were going. At the railway station in Dnipro, a man said that a train to Lviv was leaving in a few minutes. We jumped right onto it. My grandmother was on her way to the station to say goodbye, but we missed each other. When we last saw my grandmother, in January, I had a premonition that I would not see her for a very long time. But I do believe that the war will end and we will meet again. 

We were lucky to get seats on the train. We traveled for almost a day. Then we were lucky for the second time: buses to Warsaw were leaving directly from the station. There were thoughts of going to Germany, but the language there is much more difficult, I wouldn’t be able to go to school, and my mother wouldn’t be able to work. And I fell in love with Warsaw, even though it was very difficult at first. People helped us with everything. The man who’s renting us the apartment is very kind. He even gave us a TV. The upstairs neighbors gave us some old furniture. We bought other furniture in thrift stores. Everyone here knows that we are Ukrainians. We aren’t ashamed of it, and my mother is very proud of it. 

I want to finish tenth grade in a Ukrainian school, learn Polish during the summer, and then enroll in a Polish school for the next two years. We have no plans to go back; our family had always planned to go to Europe. Mom works as a manicurist here, she found a job in a nearby salon almost immediately. She is highly valued here as a skilled professional. She always taught me that my profession should be something that I can “take with me,” so that I can travel the world and always find work. That’s why I want to become an English translator, although I also paint and have considered becoming an artist. 

I miss my cat Alisa, who stayed with my grandmother. We didn’t take her with us because we didn’t even know where we were going. But grandma is taking good care of her, I know that, and so I am not worried.

Warsaw 12.05.2022

Ми їхали, навіть не знаючи, куди саме їдемо. На вокзалі в Дніпрі якийсь чоловік сказав, що через кілька хвилин відбуває електричка на Львів. Ми просто взяли і застрибнули в неї. До нас на вокзал їхала моя бабуся, щоб попрощатись, але ми так і не зустрілися. Коли ми бачилися з бабусею востаннє, у січні, я мала передчуття, що ще дуже довго не побачу її. Але я вірю, що війна скінчиться, і ми зустрінемося знову. 

Нам пощастило зайняти сидячі місця в електричці. Ми їхали майже добу. Далі нам пощастило вже вдруге: прямо з вокзалу їхали автобуси у Варшаву. Були думки рушити в Німеччину, але там мова набагато складніша, я б не змогла піти в школу, мама не змогла б працювати. І Варшава мене закохала у себе, навіть попри те, що спершу було дуже складно. Але люди допомагають нам в усьому. Чоловік, який здає нам квартиру, дуже добрий, навіть подарував нам телевізор. 

Сусіди з поверху над нами, з якими ми познайомились, віддали нам деякі старі меблі. Інші меблі ми купляли у комісійних магазинах. Усі тут знають, що ми українці, ми цього не цураємось, а моя мама взагалі дуже цим пишається. 

Я хочу закінчити 10 клас в українській школі, вивчити польську мову за літо і два останні роки провчитись у польській школі. Ми не плануємо повертатися назад. У нашої сім’ї завжди було в планах виїхати до Європи. Мама працює тут майстринею манікюру, вона майже одразу знайшла роботу в місцевому салоні. Її тут дуже цінують як кваліфіковану фахівчиню. Вона завжди мене вчила, що моя професія має бути такою, щоб я могла її «узяти з собою», тобто подорожувати світом і завжди мати місце для праці. Тому хочу вступити на перекладача з англійської мови, хоча я ще малюю і колись думала стати художницею. 

Я сумую за своєю кішкою Алісою, вона залишилася з бабусею. Ми не взяли її з собою, бо навіть не знали, куди поїдемо. Але бабуся за нею добре доглядає, я знаю про це і не хвилююсь.

Варшава 12.05.2022