[Ludmyla] 

“Do you even know where you’re going?” This was the question the volunteers asked us when we crossed the border and ended up in Przemyśl. We didn’t know. We didn’t know where we were going, or that Poles would welcome us under their roofs. We just wanted to save ourselves and escape from the war. We spent the next night in a school sports hall. A hot shower was a joy for us. Now a Polish man is renting us an apartment. I am still shocked by such kindness. Now I plan to get a job as a taxi driver. I will have to learn to drive using satnav. I like the job. At least I will have some independence. 

We decided to leave Kharkiv when we realized that “it” would not end quickly. We stayed in several bunkers, listening to the explosions and machine gun fire. What I was most afraid of was that someone would open the door, take my girls and subject them to abuse. That was the last straw. I had to separate my eldest daughter from her boyfriend. 

As soon as I had some money, I found some volunteers who brought our cats and our hamster to us. When they were finally in our arms, we calmed down.

Ludmyla’s poem — go to p. 80

[Angelina]

 In Kharkiv, I had been studying at college to become a landscape designer, but then I was forced by my circumstances to go to work. I worked in a pet store. I really liked it there. 

I think I should take advantage of the opportunity I have to study in Poland. Maybe I can fulfil my dreams. But I really want to feel carefree again! I want to go home.

[Dasha] 

In Kharkiv, I had piano, singing, and acrobatics lessons at a circus school. I was in the third grade. Here [in Poland] I also go to school, but I’m in first grade. But I’m still practicing the piano. I was given a synthesizer and I have online lessons with my techer. She’s in Kharkiv herself, in a basement. She’s not taking any money from us for the lessons. 

I miss home and my grandmother very much. I cry in the evenings. And this is my war toy, it has been with me everywhere. You know, there are toys here as well, but they are somehow strange to me [cries].

Warsaw 14.05.2022

[Розповідь Людмили] 

«Ви взагалі знаєте, куди їдете?» — таке питання нам поставили волонтери, коли ми перетнули кордон і опинились у Пшемишлі. Ми не знали. Ми просто хотіли врятувати своє життя від війни. Наступну ніч ми провели у шкільному спортзалі. Гарячий душ нам був на радість. Зараз поляк орендує нам квартиру. Я досі шокована такою добротою. Зараз я планую влаштуватися на роботу в таксі. Хоча доведеться вчитись їздити по навігатору. Я зможу хоч трохи належати собі. 

Виїхати з Харкова ми вирішили, коли зрозуміли, що швидко «це» не закінчиться. Там ми побували в декількох бункерах, чули вибухи, кулемети. Я більше за все в житті боялась, що хтось зараз відкриє двері нашого сховища, забере моїх дівчат і буде з них знущатись. Це і стало останньою краплею. Мені довелось розлучити мою старшу доньку з її хлопцем, але ми поїхали. 

Щойно у мене з’явились хоч якісь гроші, я найперше знайшла волонтерів, які привезли наших кішок і хом’яка до нас. Коли тварини нарешті опинились у нас в руках, ми заспокоїлись.

[Розповідь Ангеліни] 

У Харкові я навчалася в коледжі на ландшафтну дизайнерку, але життєві обставини змусили мене піти на роботу. Я працювала у зоомагазині, мені там дуже подобалось. 

Я думаю, мені варто скористатись можливістю навчатись у Польщі. Можливо, це допоможе мені здійснити свою мрію. Але так хочеться знову опинитись у тій атмосфері безтурботності! Хочеться додому.

[Розповідь Даші] 

У Харкові я займалася фортепіано, вокалом, а ще акробатикою в цирковій студії. Я вчилася в третьому класі, а тут пішла в перший. Проте я продовжую займатись фортепіано, мені принесли синтезатор, і моя вчителька викладає мені онлайн. А сама вона у Харкові в підвалі. І грошей за уроки вона з нас не бере. 

Я дуже сильно сумую за домом і за бабусею, плачу по вечорах. А це моя воєнна іграшка, вона зі мною всюди була. От знаєте, є тут іграшки, але вони якісь не дуже рідні. [плаче]

Варшава 14.05.2022