Until the last moment, I did not want to believe that war would break out, and I am reproaching myself now for that. When our relatives from Poland said a month before the war that their country was already preparing refugee camps, I replied that it was all nonsense. 

But on February 24, at 6 in the morning, my mother called and said that the airport in Kherson had been bombed. My boyfriend and I didn’t know what to do. I didn’t want to eat, drink, or live. Just to cry because of how hopeless I knew the situation was. There was chaos on the street—people were fleeing Bucha, some even on foot. 

We left on March 12. I learned about the evacuation from a friend. I packed as little as possible, expecting that I would have to run, crawl, hide. We took documents, some money, warm clothes, and some of my gold jewelry which seemed valuable to me. The backpack that I have with me now is all that I took with me. They said that if you wrapped yourself in a white rag, you wouldn’t be touched, and that’s what we did, just in case. Dead bodies were lying on the roads. People were talking about whole families being shot. All these murders were not accidents, and it was not the cruelty of one person—it is the pathology of a nation. 

We walked for two hours to the evacuation point, and there we were told that there would be no evacuation buses. We decided to knock on car windows and ask for a lift. The first car we tried took us. No one knew whether it would be possible to leave at all. Perhaps they would simply shoot at the whole column of cars. My heart stopped beating when we drove off. We reached Bilohorodka, where we were met by volunteers, and when I saw the Ukrainian flag, I cried. 

Ukrainians have always been very tolerant of everything—religion, language, nationality. I have never heard anyone condemn anyone for these things. But my tolerance ran out on February 24. Russians say that they are afraid to challange their government. Are they not afraid of death? And why do we have to die?

Warsaw 13.04.2022

До останнього я не хотіла вірити у війну, за що зараз себе картаю. Коли наші родичі з Польщі за місяць до війни сказали, що країна вже готує табори для біженців, я відповіла, що це нісенітниці. 

Але 24 лютого о 6 ранку моя мама подзвонила і сказала, що в Херсоні розбомбили аеропорт. Ми з хлопцем не розуміли, що робити. Не хотілось ні їсти, ні пити, ні жити, лише плакати від усві- домлення безвиході. На вулиці був хаос — люди тікали з Бучі, деякі навіть ішли пішки. 

Ми виїхали 12 березня. Про евакуацію я дізналась від подруги. Я склала мінімум речей і їжі з розрахунком на те, що доведеться бігти, падати і ховатись. Ми взяли документи, трохи грошей, теплий одяг і якісь мої золоті прикраси, які видались мені цінними. Рюкзак, який зараз зі мною — все, що я взяла з собою. Казали, що якщо обмотатись білим ганчір’ям, то тебе не чіпатимуть, і про всяк випадок ми так і зробили. На дорогах лежали трупи, люди розказували про цілі розстріляні сім’ї. Усі ці вбивства не були випадковими, це не була жорстокість однієї людини — це патологія нації. 

Дві години ми йшли до точки евакуації, і там нам сказали, що евакуаційних автобусів не буде. Ми вирішили стукати у машини і проситися, щоб нас забрали. Перші ж люди у колоні прийняли нас до себе. Ніхто не знав, чи взагалі вдасться виїхати. Можливо, колону просто розстріляють. Моє серце впало в п’яти, коли ми зрушили. Доїхали у Білогородку, там нас зустріли волонтери; побачивши український прапор, я заплакала. 

Українці завжди були дуже толерантними до всього — релігія, мова, національність. Я ніде ніколи не чула, щоб хтось когось за це засуджував. Але моя толерантність закінчилась 24 лютого. Росіяни кажуть, що їм страшно іти проти влади. А помирати вам не страшно? Чому ми повинні це робити?

Варшава 13.04.2022