[Vika’s Story]

I had imagined war differently. I had thought that panic would break out everywhere. But in reality, the explosions were heard somewhere far away, and in our area people took their dogs for walks. We would have had to run about 7 km to the nearest shelter, so we stayed at home. We did not see where they were shooting from, we only heard sounds. Above all we felt them: the vibrations were transmitted through the building. It was like a connection between heaven and earth. And we were somewhere in the middle… 

We left in a rush in the evening of February 25. We had to use country roads in order to avoid huge traffic jams caused by trucks. It was then that I saw how beautiful our villages are. The day begins, the sun rises, illuminating the ice, people come out of their houses. Suddenly, an alarm goes off on our phones, but you can’t hear it in the village. It is silent everywhere, and a white drone flies over us in the clear blue sky… And you don’t know if it’s ours or the enemy’s. 

The only time I felt a sense of control over the situation was at the observation deck of the High Castle in Lviv. A siren was blaring, but I wasn’t scared. On the contrary, I felt very comfortable, because for the first time I could see what was coming our way and I didn’t have to just wait behind the bare walls of the apartment. 

Every day, when I read the news about Ukraine, I felt utterly hopeless. I began to understand that my country could cease to be. I started feeling pain in my heart, because I have heart problems. There were no pills. I had left them at home, so I just lay on the bed. I thought that I didn’t want a life without my home or my country. Fear gripped my body. Suddenly, a picture appeared before my eyes—the hero of my comics with a flaming sword—a symbol of struggle. Then I felt an inner desire to live, to not give up. Perhaps creativity saves you after all…

* trained history teacher, music master (he makes kalimbas—a musical instrument originally from Africa)

** comic-book artist

Lviv 21.04.2022

[Розповідь Віки]

Війну я уявляла собі по-іншому. Думала, що всюди почнеться паніка, але насправді десь далеко лунали вибухи, а в нашому районі люди виводили на прогулянку песиків. До найближчого укриття треба було бігти близько 7 км, тому ми лишалися вдома. Ми не бачили, звідки стріляють, лише чули звуки. Навіть більше — відчували їх: звукова вібрація передавалася по будинку. Це був певний зв’язок між небом і землею. І ми десь посередині… 

Виїжджали спонтанно ввечері 25 лютого. Величезні затори з фур доводилося об’їжджати сільськими дорогами. Саме тоді я побачила, які гарні у нас села. Починається день, встає сонце, яке освітлює лід, з деяких будинків виходять люди. Раптом в нас у телефонах спрацьовує сирена, але в селі її не було чути. Всюди стоїть неймовірна тиша, а в синьому чистому небі над нами пролітає білий безпілотник… І ти не знаєш, це наш чи ворожий. 

Відчуття контролю ситуації було єдиний раз на оглядовому майданчику Високого Замку у Львові. Почала лунати сирена, але мені не було лячно, навпаки — дуже комфортно, бо я вперше могла бачити, що прилетить, а не просто чекати за глухими стінами квартири. 

Щодня читала новини про Україну — і мене охоплював неймовірний відчай. У ті моменти я розуміла, що цієї країни може не бути. Розболілося серце, маю з ним проблеми. Пігулок не було, забула їх вдома, тому просто лежала на ліжку. Думала про те, що мені не треба таке життя, в якому не буде ні мого дому, ні країни. Тіло скував жах. Аж раптом у мене перед очима з’явилася картинка — герой моїх коміксів із палаючим мечем як символ боротьби. Тоді я відчула внутрішнє бажання жити, не здаватися. Напевно, творчість усе ж таки рятує…

* за фахом вчитель історії, музичний майстер (виготовляє калімби — африканський музичний інструмент)

** художниця коміксів

Львів 21.04.2022