We lived in hell for a month. They took everything from me: I don’t have a home any more, I don’t know where my relatives are. Only my children and husband remain. 

On the morning of February 24, a neighbor called and said that the war had begun. We did not have a basement. There was only an unfilled pit in the yard, because shortly before we had changed the water pipe. When I heard the first explosions at 9 o’clock in the morning, I hid the children in that hole, covering them with a bathtub on top. 

After the first powerful attacks, I went to the Drama Theater with my children, because people were supposed to be evacuated from there. The basement was already full, so they put us in a corridor. Even after it had been boiled the water we drank remained gray and had mud at the bottom. We cooked our poor food on the street, burning decorations and tree branches that we had managed to collect. We slept on the floor, on curtains. My daughter fell ill with pneumonia because of this, which is why we were later allocated a separate place on the second floor. 

On the day of the airstrike, there was me, my children and another boy in the room. The boy had asked to come upstairs to play with my son. My daughter was completely crushed by a destroyed wall, and I was blown away by the blast wave, injuring my face and back. The boys started shouting at once, but my daughter remained silent. When I pulled my daughter out of the rubble, I saw her face first. It was completely clean because she had fallen face down. She shouted “Mommy!” She was alive! After that, we went down to the first floor. We simply stepped over people, not knowing whether they were alive or not. 

One day, for the first time in a long time, I took my son outside. He was very frightened by the sound of guns firing. He asked me to take him back inside. Suddenly, two pigeons flew onto the roof of the house. My son said that these were our guardian angels. On the same day, he asked to be taken out of the city…

* housewife on maternity leave

** worked at the Azovstal factory

Lviv 05.04.2022

Місяць ми прожили в пеклі. У мене забрали все: житла більше немає, де мої рідні — я не знаю. Залишилися тільки діти й чоловік. 

Зателефонувала сусідка і сказала, що почалася війна. У нас вдома не було підвалу. На подвір’ї була лише незасипана яма, бо незадовго до цього ми міняли водогін. Коли о 9 ранку я почула перші вибухи, ховала дітей у тій ямі, накриваючи їх зверху ванною. 

З першими потужними атаками я разом з дітьми поїхала до Драмтеатру, бо нібито звідти планувалася евакуація людей. Підвал уже був заповнений, тож нас поселили в коридорі. Вода, яку ми пили, навіть після кип’ятіння залишалася сірою, а внизу був мул. Готували їсти на вулиці, палили декорації, гілки, які могли зібрати. Спали на підлозі, на шторі. Донька захворіла від цього на запалення легень, і тому нам згодом виділили окреме місце на другому поверсі. 

У день авіаудару в кімнаті була я, мої діти й ще один хлопчик, який попросився до нас нагору погратися з сином.  Доню повністю завалило зруйнованою стіною, а мене віднесло вибуховою хвилею, пошкодивши при цьому обличчя та спину. Хлопці закричали зразу, а дочка мовчала. Коли витягувала доньку, першим побачила її лице. Воно було абсолютно чисте, бо вона падала обличчям донизу. Дівчинка закричала «мамусю!», вона була жива! Потім ми спустилися на перший поверх. Когось просто переступали, не знаючи, живі ці люди чи ні. 

Одного дня вперше за довгий час я вивела сина на вулицю. Йому було дуже лячно від пострілів, він прохав, щоб я його завела назад у приміщення. Раптом на дах будинку прилетіли два голуби. Син сказав, що це наші янголи‑охоронці. Того ж дня він попросив, щоб його вивезли з міста…

* домогосподарка в декретній відпустці

** працював на підприємстві Азовсталь

Львів 05.04.2022