Usłyszałem eksplozje rankiem 24 lutego. Od razu poczułem rozpacz i zacząłem się zastanawiać, co robić. Postanowiłem zostać w Charkowie i spędziłem tam prawie 3 tygodnie. Wielkim wsparciem i pocieszeniem był mój kot Jackson, który ciągle mi towarzyszył. 

Około 10 dni spędziłem w domu, w moim mieszkaniu na Sałtiwce, którą ostrzeliwano z każdego rodzaju broni: z czołgów, wyrzutni Grad, pociskami balistycznymi. Ukrywałem się w jednym pokoju, później w drugim, spędzałem noc między ścianami nośnymi budynku. Dołączył do mnie mój przyjaciel. Niedaleko jego domu okupanci zrzucili bombę na nieczynną fabrykę, a później — jakby uznali, że to za mało — zrzucili kolejną na dwa czteropiętrowe budynki mieszkalne. W jednym bloku zginęli wszyscy, drugi, w którym mieszkał mój przyjaciel — został w połowie zniszczony. Nie mógł tam dłużej zostać. Dlatego szedł do mnie 20 km, by znaleźć schronienie. 

Kiedy bomba uderzyła w oddział starostwa i sąd niedaleko mojego domu, mój przyjaciel — a to bardzo odważny facet — powiedział, że powinniśmy zejść do schronu. Razem poszliśmy do metra, gdzie spędziliśmy 10 dni. Tam udało nam się choć trochę przespać, bo w domu to było niemożliwe: z każdej strony eksplozje, nie wiesz, skąd nadleci kolejna rakieta. Kiedy siedzieliśmy w metrze, przybiegł 55-latek, zdesperowany, szukał młodej dziewczyny. Opisywał, w co była ubrana. Okazało się, że chodzi o jego córkę. Dziewczyna prawie miesiąc spędziła pod bombardowaniami, a później w pełni się ubrała, wzięła torebkę i wybiegła na ulicę pod ostrzał. Oszalała.

* nauczyciel

Obw. Lwowski 03.04.2022

Вибухи я почув зранку 24 лютого. Одразу прийшло відчуття розпачу і думка про те, як діяти. Вирішив лишатись у Харкові і був там майже три тижні. Великою підтримкою і заспокоєнням для мене став мій кіт Джексон, який весь час був поруч зі мною. 

Близько 10 днів я лишався вдома, в своїй квартирі в районі Салтівка, яку обстрілювали з усіх видів зброї: танків, «Градів», балістичних ракет. Переховувався то в одній кімнаті, то в іншій, намагався ночувати між несучими стінами будівлі. Згодом до мене долучився мій товариш. Поруч з його будинком окупанти скинули бомбу на непрацюючий завод, а потім, вирішивши, що однієї бомби недостатньо, кинули ще додатково на дві житлові п’ятиповерхівки. В одному з тих будинків усі загинули, інший, де, власне, і жив мій знайомий, був напівзруйнований. Жити там далі було неможливо. Тому він ішов до мене 20 км пішки, щоб мати хоч якийсь прихисток. 

Одного дня, коли бомба влучила у райвідділ та суд неподалік від мого будинку, мій друг, а він досить сміливий хлопець, сказав, що треба йти до бомбосховища. Разом ми спустилися в метро, де і пробули 10 днів. Уже там я зміг трохи поспати, бо вдома це було просто неможливо: всюди постійно вибухає, не знаєш, куди прилетить наступного разу. Коли ми були в метро, туди прибіг чоловік років 55. Він був у розпачі, розшукував молоду дівчину. Описував, як вона була одягнена. Виявилося, що це його донька. Дівчина майже місяць сиділа під вибухами, а потім, повністю вдягнувшись та взявши з собою сумку, вибігла на вулицю під обстріли. Збожеволіла.

* викладач у школі

Львівська обл. 03.04.2022