[Historia Wiki]

Inaczej wyobrażałam sobie wojnę. Myślałam, że wszystkich ogarnie panika, ale wybuchy było słychać gdzieś daleko, na naszym osiedlu ludzie wyprowadzali psy na spacer. Do najbliższego schronu mieliśmy 7 km, więc zostaliśmy w domu. Nie widzieliśmy, z której strony strzelają, słyszeliśmy tylko dźwięki. Powiem więcej — czuliśmy drżenia, wibracje. To jakiś związek między niebem a ziemią, tylko my znaleźliśmy się pośrodku… 

Wyjechaliśmy nagle, 25 lutego. Staliśmy w korku z konwojami ciężarówek na wiejskich drogach. Wtedy dostrzegłam, jak piękne są nasze wsie. Wstaje dzień, wschodzi słońce, które oświetla lód, gdzieniegdzie z domów wychodzą ludzie. Nagle z naszych telefonów rozlega się alarm, ale we wsi go nie słychać. Panuje nieziemska cisza, a po bezchmurnym błękitnym niebie przelatuje biały dron… I nie wiesz, czy to nasz, czy wroga. 

Kontrolę nad sytuacją czułam tylko raz, na tarasie widokowym Wysokiego Zamku we Lwowie. Syrena zabrzmiała, a ja się nie bałam, wręcz przeciwnie, poczułam spokój, bo po raz pierwszy mogłam zobaczyć, co się zbliża, a nie tylko czekać w czterech ścianach. 

Codziennie czytałam wiadomości o Ukrainie i ogarniała mnie rozpacz. Zaczęłam rozumieć, że kraj może przestać istnieć. Rozbolało mnie serce, bo mam z nim problemy. Nie miałam lekarstw, zapomniałam je wziąć z domu, po prostu leżałam na łóżku. Pomyślałam, że nie chcę takiego życia, w którym

nie będzie mojego domu i mojego kraju. Przerażenie ogarnęło ciało. Ale nagle przed oczami stanął taki obraz — zobaczyłam bohatera moich komiksów z ognistym mieczem, symbolem walki. Wtedy poczułam wewnętrzne pragnienie, by żyć, nie poddawać się. Pewnie kreatywność to ratunek…

* z zawodu nauczyciel historii, twórca muzyczny [produkuje kalimby — afrykański instrument]

** twórczyni komiksów

Lwów 21.04.2022

[Розповідь Віки]

Війну я уявляла собі по-іншому. Думала, що всюди почнеться паніка, але насправді десь далеко лунали вибухи, а в нашому районі люди виводили на прогулянку песиків. До найближчого укриття треба було бігти близько 7 км, тому ми лишалися вдома. Ми не бачили, звідки стріляють, лише чули звуки. Навіть більше — відчували їх: звукова вібрація передавалася по будинку. Це був певний зв’язок між небом і землею. І ми десь посередині… 

Виїжджали спонтанно ввечері 25 лютого. Величезні затори з фур доводилося об’їжджати сільськими дорогами. Саме тоді я побачила, які гарні у нас села. Починається день, встає сонце, яке освітлює лід, з деяких будинків виходять люди. Раптом в нас у телефонах спрацьовує сирена, але в селі її не було чути. Всюди стоїть неймовірна тиша, а в синьому чистому небі над нами пролітає білий безпілотник… І ти не знаєш, це наш чи ворожий. 

Відчуття контролю ситуації було єдиний раз на оглядовому майданчику Високого Замку у Львові. Почала лунати сирена, але мені не було лячно, навпаки — дуже комфортно, бо я вперше могла бачити, що прилетить, а не просто чекати за глухими стінами квартири. 

Щодня читала новини про Україну — і мене охоплював неймовірний відчай. У ті моменти я розуміла, що цієї країни може не бути. Розболілося серце, маю з ним проблеми. Пігулок не було, забула їх вдома, тому просто лежала на ліжку. Думала про те, що мені не треба таке життя, в якому не буде ні мого дому, ні країни. Тіло скував жах. Аж раптом у мене перед очима з’явилася картинка — герой моїх коміксів із палаючим мечем як символ боротьби. Тоді я відчула внутрішнє бажання жити, не здаватися. Напевно, творчість усе ж таки рятує…

* за фахом вчитель історії, музичний майстер (виготовляє калімби — африканський музичний інструмент)

** художниця коміксів

Львів 21.04.2022