[Historia Ołeny]

Synelnykowe to duży węzeł kolejowy 48 km od miasta Dniepr. Niedaleko znajdują się Pawłohrad i Zaporoże, Charków — 4 godziny pociągiem. Jeśli rakieta spadnie na nasze miasto, jego po prostu nie będzie, bo jest niewielkie. A połączenia w którymkolwiek z kierunków zostaną odcięte. 

Do 24 lutego nie rozumiałam, czym jest wojna. Wszyscy wiedzieliśmy o wydarzeniach w Donbasie, ale zrozumiałam dopiero wtedy, gdy bomby zaczęły spadać 30 km od mojego domu. Kiedy koleżanki z pracy, które wiedziały, jak wyglądała II wojna światowa, opowiadały o doświadczeniach tamtych czasów — wtedy zaczęłam panikować. 

Przychodziłam do pracy o 9:00 rano, wychodziłam o 15:00. Szłam około godzinę. Następnie skierowano nas na pracę zdalną, w tym samym czasie rozpoczęła się fortyfikacja miasta. W naszej rodzinie jest czworo dzieci, ale wyjazd był ostatnią rzeczą, o której myśleliśmy. 

Zainicjowałam wyjazd. Któregoś wieczora przyszłam do matki i powiedziałam: „To koniec, jedziemy”. Lepiej wyjechać, kiedy są 3-4 eksplozje, niż później, pod ogniem ostrzałów. Pomogła nam organizacja wolontariuszy, która zajmowała się transportem dzieci z rodzin o niskich dochodach oraz tych, nad którymi ustanowiono opiekę. Planujemy pojechać do Litwy, ale trochę się boimy, bo nie mamy tam żadnych przyjaciół ani znajomych. 

Najważniejsze to wrócić do domu. Zostały tam nasze rodziny: mąż mojej mamy, mój chłopak, krewni i zwierzęta.

* pracownica zmywaka

** prowadząca grupę w Centrum Twórczości Dzieci i Młodzieży

Na zdjęciu również dzieci Julii: Kyryło (16 lat), Denys (15 lat), Anastazja (9 lat)

Lwów 04.04.2022

[Розповідь Олени]

Місто Синельникове — великий залізничний вузол за 48 км від міста Дніпро. Від нас недалеко Павлоград, Запоріжжя, до Харкова 4 години потягом. Якщо ракета впаде у нашому місті, його не буде, адже воно маленьке. А отже, обірветься залізничне сполучення з будь-яким із цих напрямів. 

До 24 лютого я не розуміла, що таке війна. Ми всі знали про події на Донбасі, але по-справжньому розуміння приходить лише тоді, коли бомби починають падати за 30 км від твого дому. Жінки-колеги з роботи, які знали, що таке Друга світова війна, розповідали про досвід того часу, тоді у мене починалася внутрішня паніка. 

О 9 ранку я приходила на роботу, о 15:00 поверталася додому. Ходила пішки, близько години. Потім нас перевели на дистанційну роботу, одночасно почалося укріплення міста. 

У нашій родині четверо дітей, але про від’їзд ми думали в останню чергу. Ініціаторкою поїздки була я. Прийшла одного вечора до мами і сказала: «Все, збираємося». Краще виїхати тоді, коли 3-4 вибухи, аніж потім, під шквалом обстрілів. З виїздом нам допомогла волонтерська організація, яка займалася перевезенням дітей із малозабезпечених сімей і тих, над якими встановлено опіку. Далі плануємо їхати до Литви, і це дещо страшно, адже ми там не маємо ні друзів, ні знайомих. 

Головне — повернутися додому. Тут у нас залишилися наші родини: у мами чоловік, у мене хлопець, а також родичі й домашні улюбленці.

* посудомийниця

** керівниця гуртка у Центрі дитячої та юнацької творчості

На фото також діти Юлії: Кирило (16 р.), Денис (15 р.), Анастасія (9 р.)

Львів 04.04.2022