[Olena’s story]

Synelnykove is a large railway junction 48 km from the city of Dnipro. Pavlohrad and Zaporizhzhia are also not far from us. It’s 4 hours by train from here to Kharkiv. If a missile hits our city, it’ll be destroyed, because it’s tiny. And the railway connections in all of these directions will be cut off. 

I didn’t understand what war was like until February 24. We all knew about the events in the Donbas, but real awareness comes only when bombs start to fall 30 km from your house. My female workmates who knew what World War II was like told me about their experience of that time, and then my inner panic began. 

I used to come to work at 9 a.m., and return home at 3 p.m. I would walk for about an hour. Then we started working remotely; simultaneously, the city’s fortification began. We have 4 children in our family, but leaving was the last thing we thought about. 

I organised our departure. One evening, I came to my mother and said: “That’s it, let’s pack up.” It’s better to leave when there are 3-4 explosions than later, under a barrage of shelling. A volunteer organization that transported children from low-income families and children under guardianship helped us. We plan to go to Lithuania next, which is a bit scary because we have no friends or acquaintances there. 

The most important thing is to return home. Our families have stayed there: my mother’s husband, my boyfriend, our relatives, and pets.

* a kitchen porter

** a group head at the Center for Children and Youth

Lviv 04.04.2022

[Розповідь Олени]

Місто Синельникове — великий залізничний вузол за 48 км від міста Дніпро. Від нас недалеко Павлоград, Запоріжжя, до Харкова 4 години потягом. Якщо ракета впаде у нашому місті, його не буде, адже воно маленьке. А отже, обірветься залізничне сполучення з будь-яким із цих напрямів. 

До 24 лютого я не розуміла, що таке війна. Ми всі знали про події на Донбасі, але по-справжньому розуміння приходить лише тоді, коли бомби починають падати за 30 км від твого дому. Жінки-колеги з роботи, які знали, що таке Друга світова війна, розповідали про досвід того часу, тоді у мене починалася внутрішня паніка. 

О 9 ранку я приходила на роботу, о 15:00 поверталася додому. Ходила пішки, близько години. Потім нас перевели на дистанційну роботу, одночасно почалося укріплення міста. 

У нашій родині четверо дітей, але про від’їзд ми думали в останню чергу. Ініціаторкою поїздки була я. Прийшла одного вечора до мами і сказала: «Все, збираємося». Краще виїхати тоді, коли 3-4 вибухи, аніж потім, під шквалом обстрілів. З виїздом нам допомогла волонтерська організація, яка займалася перевезенням дітей із малозабезпечених сімей і тих, над якими встановлено опіку. Далі плануємо їхати до Литви, і це дещо страшно, адже ми там не маємо ні друзів, ні знайомих. 

Головне — повернутися додому. Тут у нас залишилися наші родини: у мами чоловік, у мене хлопець, а також родичі й домашні улюбленці.

* посудомийниця

** керівниця гуртка у Центрі дитячої та юнацької творчості

На фото також діти Юлії: Кирило (16 р.), Денис (15 р.), Анастасія (9 р.)

Львів 04.04.2022