It was psychologically hard to summon up the courage to leave. I did not want to go alone, being pregnant and having a child with me. My sister also didn’t want to leave. We decided to spend the first night at my mother’s place, because she lives on the third floor, and we are on the twenty-fourth, so it was safer at her place. We did not pack our belongings; we thought that if we decided to go abroad, we would first return home and pack. But in the morning, a rocket fragment hit a residential building in my mom’s area. We didn’t hesitate. My husband told us to leave. We never returned to get our things. 

First we were in Khmelnytskyi, where we heard the shriek of sirens for the first time. My daughter didn’t understand why she couldn’t sleep in the bed, why she had to go out into the hallway, even down to the basement. 

I was pregnant at that time, and I believed that I would give birth in Kyiv. But still, I had to persuade my sister to leave. Nine months pregnant and I was driving a car. I gave birth here [in Poland]. In the end I had to undergo a cesarean section. The first thing I heard after the operation was the cry of the baby and “Glory to Ukraine!” from the doctor. I named my daughter Solomiya. 

Even though I didn't lose my job, because I wasn't working, and my house is fine - it is still mentally hard to be away from home and my husband.

The day before the war, my brother and I put my father into a nursing home. He cannot move by himself now, he was very sick with Covid, and his age is taking its toll. He is eighty-three. For a while, my brother took care of him, but he has a job and it’s difficult for him alone. So we decided to find a place for our father where he’d have constant care. Since the war broke out, we haven’t seen him even once. He also has memory problems and sometimes forgets that there is a war. He asks me about the seaside, about the children. Then I tell him that we are not on vacation, but in Poland, running from war. 

I really want to go home, throw a feast, and kiss everyone.

Warsaw 22.05.2022

Наважитись на виїзд було складно морально. Я не хотіла їхати сама, вагітна і з дитиною, сестра також іще не хотіла виїжджати. Першу ніч ми вирішили провести у моєї мами, бо вона живе на 3-му поверсі, а ми на 24-му, і в неї було б безпечніше. Ми не збирали речей, думали, що якщо вирішимо їхати за кордон, то заїдемо додому і зберемось. Але зранку в житловий будинок у її районі влучив уламок ракети. Тоді вагань уже не було — чоловік сказав їхати. Ми так і не повернулися по речі. 

Спочатку ми були у Хмельницькому, там ми вперше почули голосні сирени. Моя донька не розуміла, чому вона не може спати у ліжку, чому треба виходити в коридор чи взагалі спускатись у підвал. 

Я на той час була вагітна, і я вірила, що народжуватиму в Києві. Але все ж таки довелося вмовити сестру виїхати. Я була за кермом на дев’ятому місяці вагітності. 

Народжувала я вже тут, вийшло так, що довелося робити кесарів розтин. Перше, що я почула після операції, це плач дитини і «Cлава Україні!» від лікаря.

Хоч роботу я не втрачала, бо не працювала, і з житлом все в порядку, але морально тяжко бути далеко від дому і чоловіка.

Вийшло так, що за день до війни ми з братом влаштували мого батька в пансіонат. Батько зараз не може сам пересуватись, він дуже сильно перехворів на ковід, та й вік накладається — йому 83. Якийсь час брат сам доглядав його, але в брата робота і важко одному. Тому було прийнято рішення віддати батька під постійний нагляд, і виходить, що після початку війни ми жодного разу його не бачили. В нього іще й проблеми з пам’яттю, він іноді забуває, що війна, питає, як там море і діти. Тоді я кажу, що ми не на відпочинку, а у Польщі, ховаємось від війни. 

Дуже хочеться додому, я влаштую бенкет і розцілую всіх.

Варшава 22.05.2022