I was woken up in the morning by the sound of a missile flying toward Ivano-Frankivsk. I remember the stench of fuel in the air. Then my mother called me and said that the war had started. I didn’t believe it until I opened Facebook. 

I lived in Warsaw five years ago. So I guess I was lucky. It was not as scary for me as it was for others. I am a florist. Just before the war, I was planning to open a new branch of my business. Everything was ready: business plan, brand, logo. Now everything remains unrealized, written in a notebook. I took it with me for some reason. 

We crossed the border on the first day of the “18‑60” law [the popular name of the law prohibiting men aged 18 to 60 from leaving Ukraine during the war] coming into force. I remember the women trying to free their husbands from the grasp of border guards, falling on their knees, crying, begging. It was awful. Most of the women don’t drive cars, some have two or three children, tons of stuff. And the men are simply told to go back. 

At six in the morning I arrived in Warsaw. 

At eight I googled where I could help as a volunteer, and forty minutes later I was there. We were brought an incredible amount of things, all of which had to be packaged. Then I went to the Central Station. The surge of people was huge—everyone was confused, scared, many had lost their homes and had nowhere to return to. We managed to find housing for almost everyone. 

The flow of people has still not decreased over time, but now people are going back. And it is very sad. They just couldn’t make a living in Europe, they ran out of money, and they are going home, because there they have at least something left. 

I don’t want to go back yet, because I understand I am needed here as well. Although I am a very homey person in general. This was the first Easter that I celebrated away from home. Every year, we gather with the whole family, always in embroidered shirts, sit in the yard and sing songs. And that’s exactly what I miss.

Warsaw 30.04.2022

Я прокинулася зранку від звуку ракети, яка летіла на Івано-Франківськ. Я пам’ятаю паливний сморід, який стояв у повітрі. Потім мама зателефонувала мені й сказала, що почалась війна. Я не вірила в це, поки не відкрила Facebook. 

Колись я прожила у Варшаві 5 років. Мені, мабуть, із цим пощастило — було не так страшно, як іншим людям. 

Я флористка, якраз перед війною планувала відкрити нову ланку свого бізнесу. Все вже було готове: бізнес-план, бренд, логотип. Так і лишилось нереалізованим, записаним у блокноті. Я чомусь взяла його з собою. 

Ми перетинали кордон у перший день виходу закону «18-60» [народна назва закону про невиїзд з України чоловіків віком від 18 до 60 років під час війни]. Я пам’ятаю, як жінки виривали своїх чоловіків з рук прикордонників, як вони падали на коліна, плакали, благали. Це було жахливо. Більшість жінок не водять машини, у когось по двоє, троє дітей, все забите речами. А їх просто розвертають. 

О 6 ранку я прибула у Варшаву, о 8 гуглила, де можна допомогти як волонтерка, а через 40 хвилин вже була на місці. Нам приносили неймовірну кількість речей, це все треба було фасувати. Потім я потрапила на Центральний вокзал. Потоки людей були неймовірні — всі розгублені, налякані, багато хто втратив житло, і їм вже не було куди вертатися. Нам вдавалося знаходити житло майже усім людям. 

З часом потік людей зовсім не зменшився, але зараз люди повертаються назад. І це дуже сумно. Вони просто не змогли зачепитись у Європі, гроші закінчились, і вони їдуть додому, бо там у них хоча б щось лишилося. 

Я поки що не хочу повертатись, бо я розумію, наскільки я тут важлива. Хоча я взагалі дуже домашня людина. Це був перший Великдень, який я святкувала не вдома. Ми щороку збираємось усією сім’єю, обов’язково у вишиванках, сідаємо у дворі, співаємо пісень. І саме цього мені бракує.

Варшава 30.04.2022