[Ruslana] 

We woke up on February 24 when two rockets flew over our city. We packed our things in a hurry and left for Lviv. We wanted to wait it out there, we thought it all would end quickly. A week later, we had to return to Khmelnytskyi, but unfortunately, only in order to pack our things. We decided to move to Poland, to my eldest daughter. 

At first we lived in our daughter’s apartment, and then the Poles rented us another apartment. I haven’t had any bad experiences myself, thank God, but I know that the situation has changed a lot. All sorts of stories are told. Perhaps they are simply fed up with us. One woman on the bus asked me why some Ukrainians speak Russian. I didn’t know what to say. I replied that people aren’t all the same. Now I don’t know anymore if I’m being spoken to by a Ukranian or a Russian. I don’t know why Ukrainians don’t know their own language. It’s a paradox. 

I am trying to find a job. I worked as a cleaner, but the landlady found another woman for my position, who decided to live with her. I can’t work in a factory, because I’d have to go too far to work and I can’t leave my children. My Yura works as a waiter, he is sixteen years old, and Maksym, if he has to, washes dishes. We are not lazy at all, we take what is available, because we have loans to pay back at home. 

I don’t know when the war will end. Everyone wants to go home. We moved into our own house just before the war; it wasn’t even fully finished yet. And here we found ourselves again in an apartment. I was looking forward so much to the spring, for everything to go into blossom.

[Yura, son of Ruslana] 

My sister got me a job at a restaurant. Nothing difficult—carrying dishes, cleaning tables and rooms, pouring sauces. At first I didn’t understand any Polish, but now I’ve got the hang of it a little. I have friends. In Khmelnytskyi, I went to a vocational school. We still get assignments, but there are no remote lessons. I was in my first year. I had just started and it was so interesting. I miss it.

Warsaw 22.05.2022

[Розповідь Руслани] 

Ми прокинулись 24 лютого, коли над нашим містом летіло дві ракети. Ми збирали речі поспіхом, виїхали до Львова; хотіли перечекати, думали, швидко закінчиться. Через тиждень нам довелося повернутись до Хмельницького, але, на жаль, просто щоб зібрати речі. Ми вирішили переїхати в Польщу, до моєї старшої доньки. 

Спочатку ми жили у квартирі доньки, а потім поляки зняли нам цю квартиру. Слава Богу, я поганого ставлення до себе не бачила, але знаю, що ситуація дуже змінилась, різні історії розказують. Мабуть, ми вже просто їм набридли. Одна жінка в автобусі мене запитала, чому деякі українці говорять російською. Я не знала, що їй сказати, відповіла, що різні є люди. Зараз я сама не розумію, чи українець зі мною говорить, чи росіянин. Не знаю, чому українці не знають своєї мови, це парадокс. 

Я намагаюся знайти роботу. Я працювала прибиральницею, але хазяйка знайшла собі на це місце іншу жінку, яка буде в неї жити. На завод я піти не можу, бо це треба їхати за місто і полишити дітей. Мій син Юра працює офіціантом, йому 16 років, а Максим іноді посудомийником, за викликом. Ми зовсім не ледачі, шукаємо що є, бо вдома кредити. 

Я не знаю, коли закінчиться війна, всі хочуть додому. Ми якраз до війни переїхали у власний будинок, він навіть ще до кінця готовий не був. А тут ми знову опинились у квартирі, хоча я так чекала на весну, коли все розквітне.

[Розповідь сина Юри] 

Сестра домовилася за мене на роботі, мене влаштували в ресторан. Нічого важкого — носити посуд, прибирати столи і приміщення, наливати соуси. Спочатку було складно, нічого не розумів польською, але зараз вже трохи підтягнув. Знайшов тут друзів. А в Хмельницькому я ходив у ПТУ, нам досі скидають завдання, але дистанційних уроків немає. Я був на першому курсі, тільки вступив, було так цікаво. Я сумую за цим.

Варшава 22.05.2022