I came here from Dnipro together with my son Makar (4) and my mother Olena (52). I am very happy that I managed to bring my mother. It is very hard to be a single mother, so now we are two single mothers [laughs]. 

We drove down the bombed Uman highway. There were burnt-out cars. We slept with the sound of alarms and planes all around us in a small town near Lviv. When we reached the border, my son suddenly fell ill, and we had to go to the hospital. There, for the first time, he heard the sirens, and for the first time I told him about the war. About the fact that evil Russian dragons had attacked our country, and our good Ukrainian dragons were protecting it. 

Our friends live in Poland, and since 2014 they have been telling us that we should come immediately if anything happens. That “anything” has happened. 

Children should not have to experience war. Makar became nervous and began to demand a lot of attention. He is now interested in death and what comes after it. He is afraid that his father may be killed. It’s hardest for him. We found a kindergarten, but my son doesn’t like it. He doesn’t understand any Polish at all. 

I really want to return to Dnipro today, tomorrow, as soon as possible. People in Poland are wonderful, incredibly compassionate and helpful. But I don’t like Poland as a country in which abortion is prohibited and there are no alternatives to the existing government. But we cannot go back. Air raid sirens are howling throughout Ukraine. It’s dangerous. I do have in mind a hypothetical return date: August. I can’t imagine spending the autumn here. I have no desire to settle here. We are constantly in a state of anxious expectation. 

I am an architect by profession. I work as a lecturer at one of the universities in Dnipro and as an editor of the architectural magazine “Bird in Flight”. Our most recent edition is mainly about European examples of urban reconstruction and how Ukrainians are living in cities under occupation. 

After we win, we will put on our “tailcoat for Putin’s funeral,” and then start thinking about how to return home.

Warsaw 29.04.2022

Я приїхала з Дніпра разом із сином Макаром (4 роки) та своєю мамою Оленою (52 роки). Я дуже рада, що мені вдалося забрати маму. Дуже тяжко бути матір’ю-одиначкою, тому тепер ми дві матері-одиначки. [сміється] 

Ми виїжджали по розбомбленій Уманській трасі, на якій стояли згорілі машини, спали під сирени та гул авіації в маленькому містечку під Львовом. Коли ми доїхали до кордону синові раптово стало погано, і ми змушені були поїхати у лікарню. Там вперше я пояснювала йому про війну. Про те, що погані російські дракони напали на нашу країну, а добрі українські дракони її захищають. 

У Польщі живуть наші друзі, і ще з 2014 року вони казали, щоб ми приїжджали у разі чого. Ось «у разі чого» й настало. 

Дітей треба вивозити. Діти не повинні бачити війну. Макар став нервовий і почав вимагати багато уваги. Він тепер цікавиться смертю і тим, що буде після неї, боїться, що його батька можуть убити. Йому найтяжче з усіх нас. У дитсадку синові не подобається — він не розуміє польської. 

Я дуже хочу повернутись у Дніпро вже сьогодні. В Польщі неймовірно чуйні люди, вони багато допомагають, але мені не подобається Польща як країна, в якій заборонені аборти і немає альтернатив існуючій владі. Але ми не можемо поїхати назад, бо по всій Україні досі небезпечно. Ми придумали собі теоретичний час повернення — серпень. Я не уявляю, що я проведу тут осінь. Немає бажання налагоджувати тут життя. Ми в режимі очікування. 

Я архітекторка за освітою, працюю виклада‑ чкою в одному з вишів Дніпра та архітектурною редакторкою журналу «Bird in Flight». У виданні ми зараз в основному пишемо про європейські кейси відбудови міст або про те, як українські люди й міста живуть під окупацією. 

Після перемоги ми надягнемо своє «вбрання для похорону Путіна», а потім почнемо думати, як повернутись додому.

Варшава 29.04.2022