[Ludimiła]

— Czy w ogóle wiecie, dokąd jedziecie? — takie pytanie zadali nam wolontariusze, kiedy przekroczyłyśmy granicę i znalazłyśmy się w Przemyślu. Nie wiedziałyśmy. Nie wiedziałyśmy ani dokąd jedziemy, ani, że Polacy przyjmą nas pod swój dach. Chciałyśmy po prostu ocalić nasze życia przed wojną. Spędziłyśmy noc w sali gimnastycznej w szkole. Cieszyłyśmy się z gorącego prysznica. Polak wynajmuje nam teraz mieszkanie. Cały czas jestem w szoku — zawsze musiałam za wszystko płacić, a tutaj tyle życzliwości. Szukam pracy jako taksówkarka, muszę nauczyć się nawigacji. Będę mogła być trochę niezależna. 

Zdecydowałyśmy, że wyjedziemy z Charkowa, kiedy uświadomiłyśmy sobie, że „to” szybko się nie skończy. Siedziałyśmy tam w kilku bunkrach, słyszałyśmy wybuchy, karabiny maszynowe. Najbardziej bałam się, że ktoś otworzy drzwi naszego schronu, zabierze moje dziewczyny i będzie się nad nimi znęcał. Ta kropla przelała czarę. Musiałam rozdzielić starszą córkę od chłopaka i wyjechać. 

Kiedy zebrałam trochę pieniędzy pierwszą rzeczą jaką zrobiłam, było znalezienie ochotników, którzy przewieźliby do nas nasze kotki i chomika. Bardzo bałyśmy się o zwierzęta. Kiedy wreszcie znalazły się w naszych rękach, uspokoiłyśmy się.

[Anhelina]

W Charkowie studiowałam projektowanie krajobrazu, ale w pewnym momencie okoliczności zmusiły mnie do pójścia do pracy. Pracowałam w sklepie zoologicznym, bardzo mi się tam podobało. 

Myślę, że powinnam wykorzystać możliwość nauki w Polsce. Może zrealizuję swoje marzenia. Ale tak naprawdę chcę znów poczuć się beztrosko. Chcę być w domu.

[Dasza] 

Chodziłam do trzeciej klasy szkoły w Charkowie, uczyłam się gry na fortepianie, śpiewu i akrobatyki w szkole cyrkowej. Tutaj też chodzę do szkoły, ale do pierwszej klasy. I dalej ćwiczę na pianinie, dostałam syntezator, a moja nauczycielka uczy mnie online. Ona jest w Charkowie, w piwnicy. I nie bierze za to pieniędzy. 

Bardzo tęsknię za domem i babcią, wieczorami płaczę. To jest moja zabawka wojenna, była ze mną wszędzie. Wiesz, są tu zabawki, ale takie trochę obce. [płacze]

Warszawa 14.05.2022

[Розповідь Людмили] 

«Ви взагалі знаєте, куди їдете?» — таке питання нам поставили волонтери, коли ми перетнули кордон і опинились у Пшемишлі. Ми не знали. Ми просто хотіли врятувати своє життя від війни. Наступну ніч ми провели у шкільному спортзалі. Гарячий душ нам був на радість. Зараз поляк орендує нам квартиру. Я досі шокована такою добротою. Зараз я планую влаштуватися на роботу в таксі. Хоча доведеться вчитись їздити по навігатору. Я зможу хоч трохи належати собі. 

Виїхати з Харкова ми вирішили, коли зрозуміли, що швидко «це» не закінчиться. Там ми побували в декількох бункерах, чули вибухи, кулемети. Я більше за все в житті боялась, що хтось зараз відкриє двері нашого сховища, забере моїх дівчат і буде з них знущатись. Це і стало останньою краплею. Мені довелось розлучити мою старшу доньку з її хлопцем, але ми поїхали. 

Щойно у мене з’явились хоч якісь гроші, я найперше знайшла волонтерів, які привезли наших кішок і хом’яка до нас. Коли тварини нарешті опинились у нас в руках, ми заспокоїлись.

[Розповідь Ангеліни] 

У Харкові я навчалася в коледжі на ландшафтну дизайнерку, але життєві обставини змусили мене піти на роботу. Я працювала у зоомагазині, мені там дуже подобалось. 

Я думаю, мені варто скористатись можливістю навчатись у Польщі. Можливо, це допоможе мені здійснити свою мрію. Але так хочеться знову опинитись у тій атмосфері безтурботності! Хочеться додому.

[Розповідь Даші] 

У Харкові я займалася фортепіано, вокалом, а ще акробатикою в цирковій студії. Я вчилася в третьому класі, а тут пішла в перший. Проте я продовжую займатись фортепіано, мені принесли синтезатор, і моя вчителька викладає мені онлайн. А сама вона у Харкові в підвалі. І грошей за уроки вона з нас не бере. 

Я дуже сильно сумую за домом і за бабусею, плачу по вечорах. А це моя воєнна іграшка, вона зі мною всюди була. От знаєте, є тут іграшки, але вони якісь не дуже рідні. [плаче]

Варшава 14.05.2022