W ubiegłym roku włożyłam niesamowicie wiele wysiłku, by dostać się na wymarzony uniwersytet, chciałam połączyć swoje życie z branżą mody i urody. Wydawało mi się, że ludzie piękni wewnątrz, nie zawsze mogą cieszyć się swoim pięknem zewnętrznym, najczęściej przez problemy zdrowotne. Właśnie dlatego po ukończeniu kursów wizażu, postanowiłam zacząć studia dermatologiczne. 

Pierwsze dwa dni wojny spędziliśmy w domu, a później nagle spakowaliśmy wszystkie rzeczy i wyjechaliśmy. Jechaliśmy przez Mołdawię i Rumunię, ponieważ granice z Polską były przeładowane. Już się trochę zadomowiłam w Warszawie, nie chcę jechać dalej. 

W domu została moja praca dyplomowa ze szkoły artystycznej. Składała się z dwóch masek teatralnych — jednej uśmiechniętej, drugiej płaczącej. Chodziło o to, że wszyscy na świecie noszą maski. Odnoszę wrażenie, że teraz to niezwykle aktualne. 

Tęsknię za ludźmi, którzy otaczali mnie na co dzień: w agencji modelek, w szkole artystycznej, na uniwersytecie. Z nimi zawsze czułam się jak w domu. Szukałam w Warszawie miejsca, w którym mogłabym spędzać czas i się uczyć. Takim miejscem okazało się Muzeum na Pańskiej, przychodzę tu codziennie, żeby znaleźć spokój. Czasem jako wolontariuszka pomagam Ukraińcom. 

Mój dziadek i moja siostra mieli urodziny, zamierzam je świętować jak zwykle w gronie rodziny, zaraz po zwycięstwie. Boli mnie, że można obudzić się jednego dnia i wszystkie rzeczy, które wydawały się zwyczajne, stają się niezwykle cenne i że tak za nimi tęsknię. Nie da się mówić o tym bez emocji. Nie sądzę, żebym mogła wrócić do swojego poprzedniego życia, wojna zmieniła nas wszystkich. Mam tylko nadzieję, że po wojnie życie będzie lepsze, że odbudujemy kraj, zmieni się mentalność ludzi. Ludzie będą pamiętać za co walczyli i to docenią.

Warszawa 22.04.2022

Торік я доклала неймовірну кількість зусиль, щоб вступити в омріяний університет, хотіла поєднати своє життя зі сферою моди і краси. Мені здавалось, що люди, які гарні внутрішньо, не завжди можуть відчувати себе гарними зовнішньо, найчастіше через проблеми зі здоров’ям. Саме тому після закінчення курсів візажу я вступила на дерматолога. 

Перші два дні війни ми сиділи вдома, а потім різко зібрали всі речі й виїхали. Ми їхали через Румунію та Молдову, тому що кордони з Польщею були перевантажені. Я вже більш-менш пристосувалась у Варшаві, не хочу їхати кудись іще. 

Вдома залишилась моя дипломна робота з художньої школи. Вона складалась із двох театральних масок — одна сміялась, а друга плакала. Суть роботи була в тому, що всі у світі носять маски. Мені здається, зараз це до неможливості актуально. 

Я сумую за людьми, які щодня оточували мене вдома: в модельному агентстві, в художній школі, в університеті. В їхньому товаристві я завжди почувала себе як вдома. У Варшаві я шукала для себе схоже місце, де я б могла проводити вільний час і вчитись. Таким місцем для мене став Muzeum na Pańskiej, я приходжу сюди кожного дня, щоб знайти спокій. Іноді я тут волонтерю і допомагаю українцям. 

У мого дідуся і сестри вже були дні народження, і я маю на меті після перемоги відсвяткувати їх знову, як завжди, у колі сім’ї. Мені боляче від того, що прокинувшись одного дня, всі речі, які, здавалось би, були звичайними, миттєво сприймаєш як неймовірно цінні, і ти сумуєш за ними щосекунди. Говорити про це спокійно неможливо. Я не думаю, що зможу повернутись до минулого життя, війна усіх нас змінила. Я лише сподіваюсь, що після неї життя стане кращим, країну відбудуємо і менталітет у людей зміниться. Люди пам’ятатимуть, за що ми боролись, і цінуватимуть це.

Варшава 22.04.2022