To nie było dla nas niczym nowym, żyliśmy z wojną od 8 lat. Linia frontu znajdowała się 20 km od naszego domu, więc ciągle słyszeliśmy spadające pociski za rzeką Siewierski Doniec. 

Ukryliśmy się w piwnicy. Później nie było wody ani prądu. Było bardzo zimno, więc musieliśmy sami zrobić piec w piwnicy. Jednego dnia postanowiliśmy pojechać do sklepu spożywczego. Droga biegła przez ostrzeliwaną górę. Pierwszy pocisk padł, gdy mijaliśmy ruiny fabryki sody. Kolejny uderzył w prywatną stodołę na poboczu. Zwolniłem i to nas uratowało. Dotarliśmy do magazynu — a tu nadlatujące rakiety, obrona przeciwlotnicza, olbrzymia kolejka. Nie chcieliśmy czekać. Wróciliśmy do domu i powiedziałem: „No to udało nam się kupić kapustę…”. Następnego dnia żona poprosiła mnie, żebym zabrał ją i córkę na autobus ewakuacyjny. Wyruszyły we właściwym momencie, bo tamtej nocy zaczęli ostrzeliwać nasz teren. 

Zostałem w mieście, pomagałem ewakuować ludzi. Pamiętam, że pomogłem jednej kobiecie z 4-piętrowego budynku. Pierwsze trzy wejścia do jej bloku zostały zniszczone przez jeden ostrzał. W budynku zostało 10 osób. Zwłoki zmarłych wnosili na noc do środka, aby nie rozszarpały ich psy. Wynosili je z powrotem rano, mając nadzieję, że ktoś przyjdzie i je zabierze. Nosili więc te martwe ciała przez dwa dni, aż w końcu ktoś je usunął. 

Kiedy nasza ulica zaczęła płonąć, jedyną nadzieją było, że wiatr nie zacznie wiać w kierunku naszego domu — nie było wody, przecież nie nakryję dobytku własnym ciałem. Postanowiłem, że muszę wyjechać. Zabrałem, kogo mogłem, odwiozłem ludzi do punktów ewakuacyjnych, a sam pojechałem do mojej rodziny. 

Planuję wrócić do domu po 9 maja. Tutaj we Lwowie siedzę i nic nie robię, a tam będę mógł komuś pomóc.

* budowlaniec

** kucharka

*** studentka koledżu pedagogicznego

Lwów  21.04.2022

Для нас це все не було чимось новим, ми 8 років жили з війною. За 20 км від нашої хати проходила лінія фронту, тому ми постійно чули, як за річкою Сіверський Донець падають снаряди.

Ми переховувалися в підвалі. Згодом не стало води, світла. Було дуже холодно, тому довелося самостійно зробити у підвалі пічку. Одного дня вирішили поїхати на продуктову базу. Дорога пролягала через гору, яка добре прострілювалася. Перший снаряд прилетів, коли ми проїжджали руїни содового заводу. В приватний сарай на узбіччі дороги впав ще один. Я трохи збавив газ, це нас і врятувало. Поїхали далі. Дісталися до бази — літають ракети, працює ППО, перед нами величезна черга. Чекати ми не захотіли. Приїхали додому, кажу: «Ну що, купили капусточки?». Наступного дня після того дружина попросила відвезти їх з донькою на евакуаційний автобус. Вони дуже вчасно поїхали, бо з тієї ночі наш район почали інтенсивно крити обстрілами.

Я залишався в місті, займався евакуацією людей. Пам’ятаю, як забирав одну жінку з 5-поверхового будинку. Перші три під’їзди тієї будівлі були зруйновані одним пострілом. В будинку лишалося до 10 людей. Трупи загиблих вони заносили на ніч у під’їзд, щоб їх не розтягли собаки. Зранку виносили назад, сподіваючись, що хтось приїде і забере їх. Так вони носили ті мертві тіла два дні, поки їх нарешті не прибрали.

Коли почала горіти наша вулиця, була єдина надія на те, що вітер буде дути не в бік нашого будинку — води не було, майно собою я не накрию. Вирішив, що треба їхати. Забрав кого міг із собою, довіз людей до пунктів евакуації, а сам поїхав до родини.
Після 9 травня планую повертатися додому. У Львові я просто сиджу без діла, а там зможу
допомагати іншим.

* будівельник
** кухарка
*** студентка педагогічного коледжу

Львів 21.04.2022