W Charkowie, w mojej dzielnicy Sałtiwka Północna, wybuchy było słychać już od 5:00 rano. Zadzwonili do nas krewni z Rosji, „zapewniając”, że to „tylko”wybiórcze ataki na obiekty wojskowe. Czekaj, czekaj… co znaczy „tylko”? Tam są ludzie! A tak w ogóle, dlaczego Rosjanie nas ostrzeliwują?! 

Pierwszą noc spędziłam z mężem i synem w domu. Drugą — w piwnicy sąsiedniego wieżowca, która w ogóle nie nadawała się na schron dla ludzi. Później nasi sąsiedzi z parteru zaproponowali nam schronienie w ich przedpokoju. Na zewnątrz było wtedy minus 16 stopni, więc w tym przedsionku było strasznie zimno. Bałam się zasnąć, bo cały czas trzymałam syna w ramionach i nie chciałam go upuścić. Krzyczeliśmy ze strachu za każdym razem, kiedy przez wybuchy trzęsły się drzwi wejściowe do klatki. Po jakimś czasie sąsiedzi zamieszkali z bliskimi, a nam pozwolili zostać w ich mieszkaniu. 

Od wybuchu wojny nie było ogrzewania i ciepłej wody. Ale nawet nie myślałam o tym, żeby się umyć. Jedyne, co miałam w głowie, to — jak się najszybciej ukryć, przed ciągłym ostrzałem. 

Mój mąż, wracając do domu wieczorem, dostał się pod ostrzał z Gradów. Próbując jak najszybciej dobiec do schronu, potknął się w ciemności, wpadł w wyrwę po minie i złamał nogę. 

Wyjeżdżaliśmy z domu pod ostrzałem 26 marca. Naszym nowym schronieniem stało się przedszkole. Kiedy przyjechała do nas psycholożka, dowiedzieliśmy się od niej o programie ewakuacji rodzin z dziećmi na Litwę. Poprosiłam organizatorów o zabranie całej mojej rodziny w bezpieczne miejsce, do miasta Aleksandria [trb. Ołeksandrija] w obwodzie krzyworoskim. Tam został mój mąż, rodzice i siostra. Ja pojechałam z synem i teściową do Lwowa (warunki programu nie pozwalały zabrać wszystkich krewnych). Teraz jesteśmy tutaj, czekamy na szybką ewakuację do granicy z Polską, a później jedziemy dalej do Litwy.

* mama na urlopie macierzyńskim

Lwów  21.04.2022

У Харкові у моєму районі Північна Салтівка вибухи було чути вже о 5 ранку. Наші родичі з Росії зателефонували нам, «заспокоюючи», що це лише вибіркові удари по військових об’єктах. Чекайте, що означає «лише»? Там люди! І взагалі, чому росіяни нас обстрілюють?! 

У перший день мій чоловік, син і я ночували вдома. На другий день — у підвалі звичайної 9-поверхівки, зовсім не пристосованому для укриття людей. Згодом наші сусіди з першого поверху запропонували нам пожити в тамбурі їхньої квартири. На вулиці тоді було 16 градусів морозу, тож у тамбурі було просто неймовірно холодно. Я боялася заснути, адже постійно тримала сина на руках і переживала, щоб не впустити його. Ми кричали від страху щоразу, коли в закритому під’їзді від вибухів здригалися вхідні двері. Через деякий час сусіди поїхали до рідні, а нам дозволили пожити в їхній квартирі. Опалення не було вже з перших днів війни, гарячої води також. Але тоді навіть не було думки про те, щоб помитися. Єдине, про що думав під постійними обстрілами, — як встигнути хутко сховатися. 

Одного вечора, повертаючись додому, мій чоловік потрапив під обстріл «Градами». Намагаючись якнайшвидше добігти до укриття, він у темряві не так ступив, впав у воронку від міни і зламав ногу. 

Виїжджали з будинку під обстрілами 26 березня. Нашим новим прихистком став дитячий садок. Якось до нас прийшла психологиня, від якої ми дізналися про програму евакуації родин з дітьми до Литви. Я попросила організаторів довезти моїх рідних до безпечної території — міста Олександрія Кіровоградської області. Мій чоловік, батьки та сестра там і лишились. А я з сином і свекрухою поїхала до Львова (умови програми не дозволяли забрати всіх родичів). Зараз ми тут, чекаємо з дня на день евакуації до польського кордону, щоб потім їхати далі до Литви.

* мама в декретній відпустці

Львів 21.04.2022