[Historia Tetiany]

Zaporoże to miasto przemysłowe z dużą liczbą przedsiębiorstw metalurgicznych, w których pracuje wiele kobiet. Ja na przykład mogę wykonywać swoją pracę z zamkniętymi oczami. 

Kiedy zaczęła się wojna, to jakby statek, który płynął pełną parą do przodu, uderzył w górę lodową. Mój mąż i 17-letni syn zostali w Zaporożu. Ale ja zrozumiałam, że muszę natychmiast wywieźć córkę i wnuka, żeby nie narażać ich na trudności, z których później ciężko będzie się wyplątać. Wiedzieliśmy już, co się dzieje w Charkowie i w Mariupolu. 

Na dworcu były takie kolejki, jakich nigdy w życiu nie widziałam. Ale utworzono osobną kolejkę dla rodziców z małymi dziećmi. Kiedy moja córka i wnuk byli już w wagonie, powiedziano mi, że nie ma dla mnie miejsca. A ja mam walizkę z rzeczami, pieniądze! Nogi się pode mną ugięły. Córcia w wagonie płacze, a ja — stoję na peronie. W końcu mundurowy pozwolił mi wejść do wagonu, ale zastrzegł, że będę siedziała, gdzie będzie miejsce. Mimo że wagon przypominał ul, był pełen ludzi, wszyscy pokazali swoje najlepsze oblicze. Nie usłyszałam ani jednego obraźliwego słowa ani narzekania. Kiedy dotarliśmy na miejsce, natychmiast przybyli z pomocą wolontariusze. Nakarmili nas, dali dziecku mleko i pampersy. Tego wsparcia nie zapomnę nigdy. 

Bardzo zależy mi na tym, żeby w Ukrainie nastał pokój i żebyśmy mogli wrócić do domu, bo nie ma nic lepszego niż nasz własny dom.

* operatorka dźwigu w fabryce

Obw. Lwowski  09.04.2022

[Розповідь Тетяни]

Запоріжжя — індустріальне місто з великою кількістю металургійних підприємств, на яких працює багато жінок. Я, до прикладу, можу виконувати свою роботу із заплющеними очима. 

Коли розпочалася війна, було таке враження, що корабель, який ішов повним ходом, зіткнувся з айсбергом. У Запоріжжі залишилися мій чоловік та син 17 років. Але в той момент я розуміла, що мусила негайно вивозити доню і внука, щоб не наражати їх на складнощі, з яких потім буде непросто вибратися. Ми вже знали, що коїться у Харкові та Маріуполі. 

На залізничному вокзалі були такі черги, яких я за своє життя ніколи не бачила. Але для батьків з маленькими дітьми була створена окрема черга. Коли доня з внуком вже були всередині вагонa, мені сказали, що для мене немає місця. А у мене ж валіза з речами, гроші! Руки і ноги вмить заніміли. Доня плаче у вагоні, я — на пероні. Врешті поліцейський дозволив мені зайти у вагон, але попередив, що сидітиму, де доведеться. І попри те, що вагон був справжнім вуликом, набитим людьми, всі показували свої найкращі людські якості. Я не чула жодного образливого слова чи нарікань. Коли доїхали до місця призначення, відразу ж на допомогу прийшли волонтери. Нас нагодували, дитині дали молоко, памперси. Цю підтримку я ніколи не забуду. 

Дуже хочу, щоб в Україні настав мир і ми змогли повернутися додому, адже немає нічого кращого за власну домівку.

* машиністка крана в цеху

Львівська обл. 09.04.2022