Kiedy 24 lutego o 5:30 rano obudziła mnie siostra, mówiąc, że zaczęła się wojna, nie czułam strachu.

Poszczęściło się nam: do naszej wsi nie weszli Rosjanie. Ale tak czy siak zostaliśmy otoczeni. Drugiego dnia inwazji nie mieliśmy prądu i wody. Zasięg łapaliśmy raz dziennie i mogliśmy napisać jedno słowo: „żywi”. Wcześniej pożegnałam się z przyjaciółmi przez telefon, bo nie wiedziałam, czy przeżyjemy. Zaczęło brakować jedzenia, w kolejkach trzeba było stać 2 dni. A i tak nie było z czego wybierać — cukier, sól i kasza perłowa. Wtedy postanowiliśmy, że za tydzień opuszczamy wieś.

Plany to jedno. Okazało się, że w ten sam dzień musimy opuścić dom. Dotarły do nas informacje, że po okolicznych wsiach grasują kadyrowcy, szukają młodych ludzi. Nie wiedzieliśmy, czego chcą, ale postanowiliśmy uciec. I to był dobry wybór. Po zdjęciach z Buczy wiemy, do czego są zdolni. Szybko wsiedliśmy do samochodu. Dobrze, że wcześniej udało nam się zatankować. Droga była ciężka: omijaliśmy rosyjskie blokady, jadąc przez las, w ciągu 16 godzin zatrzymaliśmy się raz. Przez cały czas po głowie tłukły mi się wersy z hymnu: „Duszę, ciało poświęcimy dla naszej wolności”. Nie modlitwa, a właśnie wersy z hymnu… 

Nie mieliśmy celu podróży. Spędziliśmy jedną noc u przyjaciół w Iwano-Frankiwsku, a potem pojechaliśmy do domu prababki kolegi z pracy — domu, który stał pusty od 8 lat. Wzięłam na siebie całą pracę: sprzątałam toaletę, nosiłam wodę, paliłam w piecu. Ale największe wrażenie wywarli na mnie ludzie z tej wsi, którzy pomagali nam z jedzeniem i innymi rzeczami. Później udało mi się dostać pracę koordynatorki w schronisku we Lwowie.

Choć w Kijowie zrobiło się już stosunkowo bezpiecznie i wiele osób wraca do domu, to jeszcze nie planuję powrotu, bo tu mogę pomagać ludziom i czuję się potrzebna.

* producentka kanału telewizyjnego STB

Lwów 11.05.2022

Коли 24 лютого о 5:30 ранку мене розбудила сестра і сказала, що почалася війна, страху не було. 

Нам насправді пощастило: в наше селище росіяни не заходили. Але ми, так чи інакше, опинилися в оточенні. На другий день від початку вторгнення у нас зникло світло і вода. Зв’язок з’являвся лише раз на день, і тоді можна було написати єдине слово «живі». Перед цим по телефону я попрощалася зі своїми друзями, бо не знала, чи ми виживемо. Почала закінчуватися їжа, в чергах доводилося стояти по 2 дні. Зазвичай вибір лишався невеликий — цукор, сіль та перловка. Тоді було прийнято рішення через тиждень виїжджати з селища. 

Планували одне, але довелося залишити дім того ж дня. До нас дійшла інформація, що в сусідніх селах кадирівці ходять по хатах, шукають молодь. Ми не знали, на що вони здатні, тому прийняли рішення тікати, і це був правильний вибір, адже потім ми побачили новини з Бучі. Швидко сіли в машини. Добре, що до цього нам вдалося їх заправити. Дорога була складною: російські блокпости об’їжджали лісом, і за 16 годин дороги зупинилися лише раз. Всю дорогу в моїй голові лунали нонстопом два рядки з українського гімну: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». Не молитва, а саме рядки з гімну… 

Їхали в нікуди. Одну ніч переночували у друзів в Івано-Франківську, а потім завдяки колезі з роботи поїхали в будиночок її двоюрідної бабусі, який 8 років стояв без господарів. Там я взяла на себе всю чоловічу роботу: чистила туалет, носила воду, топила грубу. Але найбільше мене вразили люди з того села, які допомагали нам їжею та речами. Згодом мені вдалося влаштуватись координаторкою прихистку у Львові. 

Хоча у Києві зараз вже стало відносно безпечно, багато хто повертається додому, я поки що не планую їхати назад, адже тут я зможу більше допомогти людям, тут я потрібна.

* продюсерка телеканалу СТБ

Львів 11.05.2022